Золотий дім

Ґолдени були моїм сюжетом, і хтось інший міг його поцупити. Журналісти-сенсаційники могли присвоїти мої знахідки на основі священного права «я-був-перший», сквотерського принципу «це-моя-територія». Я був тим, хто порпався в цьому бруді найдовше, сприймаючи себе майже як сучасну інкарнацію Алана Вебермана — так званого вілиджського «сміттєзнавця» сімдесятих років, котрий копирсався в смітнику Боба Ділана в намаганні з’ясувати таємні механізми текстів його пісень і подробиці його особистого життя, і хоч сам я ніколи так далеко не заходив, зізнаюся: я думав про це, думав накинутися на сміттєвий бак Ґолденів, мов кіт у пошуках риб’ячих кісток.

У такі часи ми живемо — коли люди приховують правду про себе, можливо, навіть від самих себе, і живуть у брехні, аж доки брехня не виявить тієї правди в геть непередбачуваний спосіб. І сьогодні, коли так багато приховано, коли ми живемо на поверхні, у тих образах себе, які виставляємо назовні й фальсифікуємо, шукач істини мусить узятися за лопату, розколоти поверхневий шар і пошукати під ним крові. Тільки от шпигування — нелегка справа. Ледве оселившись у своєму шикарному будинку, старий став одержимий страхом, що за ним шпигують шукачі істини; він звелів працівникам служби охорони прочесати резиденцію на предмет прослуховувальних пристроїв, а коли обговорював із синами сімейні справи, вживав «таємний код» — мови стародавнього світу. Він був переконаний, що всі ми сунемо носа в його справи; звичайно ж, саме це ми й робили, пліткуючи безневинно, по-сільському, керовані природними інстинктами простих людей, що збираються біля водозбірної колонки чи кулера, намагаючись допасувати нові частинки пазлу свого життя до цілої картини. З усіх нас я був найбільш допитливим, але засліпленим ірраціональною одержимістю. Нерон Ґолден цього не помічав, вбачаючи в мені — цілком несправедливо — нікудишнього нездару, який не знайшов можливості збити капіталу і якого через це можна скинути з рахуби, випустити з поля зору й зігнорувати; це досконало відповідало моїм цілям.