Homo Deus. За лаштунками майбутнього

На біологічному рівні наші очікування й наше щастя визначаються нашою біохімією, а не економічною, соціальною чи політичною ситуацією. Згідно з Епікуром, ми щасливі, коли маємо приємні відчуття і не маємо неприємних. Джеремі Бентам також стверджував, що природа дала панування над людьми двом господарям — приємності й болю, і вони самі визначають все, що ми робимо, говоримо й думаємо. Послідовник Бентама Джон Стюарт Мілль пояснював, що щастя — це не що інше, як приємність і свобода від болю, і поза приємністю й болем немає ані добра, ані зла. Кожен, хто хоче вивести добро і зло з чогось іншого (наприклад, слів Бога чи національного інтересу), дурить вас і, напевно, дурить сам себе.

У часи Епікура такі розмови вважали богохульними. У часи Бентама й Мілля — радикально підривними. Однак на початку XXI століття маємо наукову ортодоксію. Згідно з науками про життя, щастя й страждання — не що інше, як різні баланси тілесних відчуттів. Ми ніколи не реагуємо на події у зовнішньому світі, а лише на відчуття нашого власного тіла. Ніхто не страждає від того, що втратив роботу, розлучився або уряд вступив у війну. Єдина річ, яка робить людей нещасними, — неприємні відчуття в тілі. Втрата роботи може викликати депресію, однак сама депресія — це тип неприємних тілесних відчуттів. Тисячі речей можуть викликати наш гнів, однак гнів ніколи не є абстракцією. Він завжди проявляється як відчуття жару й напруги в тілі, і саме це робить гнів таким шаленим. Недарма ми кажемо, що «палаємо» від гніву.

Наука ж, навпаки, стверджує, що ніхто не стане щасливим, отримавши підвищення по службі, вигравши у лотерею чи навіть знайшовши справжнє кохання. Люди почуваються щасливими завдяки одному і тільки одному — приємним відчуттям у своєму тілі. Уявіть, що ви — Маріо Ґьотце, форвард-півзахисник німецької футбольної збірної у матчі фіналу Кубка світу 2014 року проти Аргентини: 113 хвилин уже минули, а жодного гола ще не забили. Лише сім хвилин залишається до жахливого пенальті. Приблизно 75 тисяч збуджених фанатів заповнили стадіон «Маракана» в Ріо, а незліченні мільйони уважно стежать по всьому світу. Ви лише в кількох метрах від аргентинських воріт, коли Андре Шюррле надсилає фантастичний пас у вашому напрямку. Ви зупиняєте м’яча грудьми, він падає униз до ваших ніг, ви б’єте по ньому на невеликій висоті й бачите, як він пролітає повз аргентинського голкіпера й ховається далеко в сітці. Го-о-о-о-ол! Стадіон вибухає, як вулкан. Десятки тисяч оскаженіло ревуть, ваші товариші по команді біжать обійняти й поцілувати вас, мільйони людей вдома в Берліні й Мюнхені захлинаються сльозами перед телевізійними екранами. Ви в екстазі, однак не через м’яч в аргентинській сітці чи святкування в заповнених баварських пивних. Ви фактично реагуєте на шторм почуттів у себе всередині. Холодок пробігає вгору і вниз по вашому хребту, електричні хвилі охоплюють ваше тіло, і ви почуваєтеся, наче розпадаєтеся на мільйони енергетичних розривних кульок.