Вогник далеко в степу
- Автор: Тютюнник Григір Михайлович
- Язык: украинский
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Вогник далеко в степу». Краткое содержание книги:
— І тебе доб'ється?
— Ні-і, мене — дзуськи!
— Ти ж сама до нього... смієшся якось так.
Маня зупиняється. Я теж, бо руки наші в одній кишені.
— Тож я наро-ошне! — вигукує вона посеред шляху сміхотливим шепотом. — Я люблю, як мене люблять! І граюся нарошне... А не люблю його і на остілечки, — показує мені дрібненьких півпучки. — Ій-богу! А ти подумав...
— Хіба тебе розбереш? То «хі-хі», то «вдарю»....
Маня сміється.
— Ходімо, бо він ще доганяти здумає. — І зітхає. — От не везе мені з вами...
Ми рушаємо далі.
Заходить місяць, глухне ніч. За річкою вже також тихо, лише то в одному краї Замостя, то в іншому чути по вуличках короткий лункий реготок: там теж розходяться по домівках, і дівчата проводжають одна одну, щоб не страшно.
Маня живе від мене через п'ять хат. Коли я йду з училища, вона. або виходить на поріг, або дивиться через фіранку у вікно і легенько, потайки, перед обличчям собі махає до мене пальчиками, щоб ті, хто в хаті, не помітили. Я завжди киваю у відповідь, що — бачу.
— Ходімо до нас у берег, на вербі посидимо.
— Ходімо.
Ідемо до мосту, а там збігаємо з крутої греблі і понад річкою — до верби, її спиляли ще до війни. Кора давно обсипалася, спід почав братися мохом, а зверху стовбур блищить, вичовганий посиденьками: бабусі, дідусі і молодші та діти сходяться сюди щонеділі на балачку — послухати, погратися, насіння пошеретувати...
Верба холодна. Маня пробує її рукою і просить:
— Одкинь полу, щоб я на неї сіла, бо в мене спідниця тонка.
Я розстебнув ще не слухняні нові гаплики на шинелі, відкинув полу. Маня сіла, пошукала рукою нірки у мене поза спиною, знайшла і обняла за стан.
— Ой, те-епло! Теплий ти.
— Коли б, під таким сукном... — кажу. Хотів погладити її руку, вже й підняв був свою і знову опустив: ще подумає — заграю.
На річці тихо і зоряно. Під берегом, поміж лататтям плюскається дрібна рибка; лілій уже немає, обсипалися, лишилися тільки зелені глечички. Скоро і латаття, і вони поринуть під воду і лежатимуть на дні до весни. їх видно буде крізь молодий лід, але будуть вони вже не зелені, а червоні, з прозеленцем.
Маня кладе голову мені на груди і легенько, тремтливо зітхає. Я нахиляюся, дихаю їй за комір, щоб зігрілася у своєму легенькому піджачку та ситцевій білій кофтині. Вона тихо сміється і міцніше обнімає мене.
— Тепло? — питаю.
— Лоскотне, — шепоче. У шию лоскотно.
— Пора б уже і йти, мені ще креслення робити,
— А мені алгебру...
— Це, якби не війна, ти була б уже в дев'ятому класі?
— А ти?
— Теж у дев'ятому. Я з шести років пішов до школи. Закортіло...
— Якби ми торік сюди переїхали, я з тобою походила б хоч зиму в один клас... — Манині батьки недавно переїхали до нас з-під Кременчука. — Сиділи б за одною партою, еге?
— У нас не заведено, щоб хлопець з дівчиною сидів, То вже пропащий: засміють і хлопці, й дівчата.
— А що тобі креслити?
— Молоток. У трьох проекціях: вид спереду, вид згори і вид збоку.
— Навіщо?
— Щоб потім за цим кресленням зробити молоток.
— А так, без креслення, хіба не можна?
— Ні, треба, щоб точно, по розмірах.
Маня обертається обличчям до мене, очі їй темно, глибоко і гаряче блищать, аж страшно трохи. Біляве, лискуче зблизька при зорях волосся вибилося з-під хустки на лоб, на щоки.
— Поцілуй мене, — шепоче.
Я відводжу погляд від її очей і кажу навпростець — чого ж тут критися, як це правда:
— Я не вмію.
Тоді вона підводиться трохи і сама тулиться щокою до моїх губів. Щоки її горять. Я трохи поворухнув губами і знову стис.
— От, а казав, не вмієш, — млосно шепоче Маня і знову вмощується головою мені в груди. Я таки наважився: погладив її руку,
— Ти ще не змерзла?
— Ні...
Маня міцніше обнімає мене за стан, горнеться і питає:.
— Скільки тобі вчитися в училищі?
— Два роки.
— А тоді?
— На заводи пошлють. У города, кажуть.
Маня зітхає:
— Тоді в армію.,,
— Мабуть.
— Я все одно тебе ждатиму. І з города, і з армії. Хоч і п'ять годіві — Вона рвучко підводиться і пильно дивиться мені в очі. — Віриш? Кажи, що вірю, бо я розсерджусь і заплачу. Я вже за тобою плакала, що ти такий...
В очах у неї справді зблискують сльози.
— Вірю, — кажу хрипко, бо голосу чомусь не стало. Маня знімає з мене пілотку і закидає долонею мою чуприну назад.
— А лоб який білий під чубомі Тобі вже можна за чісуватися вгору. Отак, отак, — пригладжує. — Ні, треба з водою. Водою, тоді гребінцем. А зверху пілотку. — Вона мовчить, куйовдить пальцями чуб. — Павлику... Чого ти такий несміливий? Ти з усіма такий, чи тільки зі мною?