Вогник далеко в степу
- Автор: Тютюнник Григір Михайлович
- Язык: украинский
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Вогник далеко в степу». Краткое содержание книги:
— Можна, — погоджується Силка. Музикою у нас заправляє він: вказує, коли як грати, коли як вибивати.
Ми починаємо «Ой ти, Галю», що «хорошого стану, а хто ж тебе любить буде, як я перестану».
Хлопці й дівчата співають. Гарно виходить: і весело, і жалібно трохи. А я мовчу. Виводить Маня. Голос у неї не дуже дзвінкий і ледь-ледь тремтить, як вона високо бере.
— Та й ким ти будеш? — тихенько питає вона посеред пісні. — Шофером чи трактористом?
— Слюсарем, — кажу. — 3 металу що ото все роблять. Лопати... і все таке. А майстер казав, що вивчимось, то сережки вмітимемо...
— І мені зробиш? — Маня нахиляється близько до мене, зазирає в очі.
— Не знаю... Металу треба. Золота або срібла...
— Можна і з п'ятака. Я у перекупок на базарі бачила, такі ловкі-ловкі!
— Можна... мабуть. Не знаю, спитаю у майстра.
— Ти, Маню, або співай, або балакай, — кидає Василь Кібкало. — Він нічого не робить, ні співає, ні грає. І сердиться, як Маня до Мене говорить чи просто так сидить поруч. То й ходи з нею, хіба я що!
— А ці, як їх — «сороковки», що в дівчачому училищі, красиві?
— Всякі є.
— Ти там собі ніякої ще не надивив?
— Та ні... — кажу. — Дрібні вони ще, на «шкентелі» ходять.
— Гляди, бо я плакатиму, — шепоче Маня так близько, що торкається губами мого вуха, і мені стає жарко.
— Ти он до Кібкала обізвися. Бачиш, надувся.
— Ну й нехай!
— Твоє діло.
Кібкало повертається до мене боком, налягає на Маню грудьми і каже кисло:
— Ти вибивай, а не — сачкуєш.
— А ти не лізь! — Маня сердито відштовхнула Василя. — Заграйте, хлопці, «Чорноморця», — попросила вона і почала неголосно:
Чорноморець, матінко,
Чорноморець,
Вивів мене босую
На морозець...
Вхопила повітря, як схлипнула:
Вивів мене босую
Та й питає:
Чи є мороз, дівчино,
Чи немає?.
Я не вибивав і не брязкав. Так сидів і слухав. А місяць! Ну, не знаю: чого місяць у неділю так світить? У буденні дні він якийсь байдужіший! А в неділю — не зводив би з нього очей. І ні слухати нікого, ні грати не хочеться, а йти і йти степом кудись...
Тіні од квітів над Іваном Івановичем падають аж за оградку, й чорнобривці і гайстри тільки красуються, а нагідки гіркувато, сумно пахнуть. Вони цвістимуть, доки й сніг упаде, ще й над снігом жовтітимуть днів два, якщо не буде морозу... Отак десь і тато лежить. А може, й не так, може, присипало десь. Присипало ж у нас на Джулаєвому ярку солдата в окопі. Ненароком знайшли оце недавно. Тільки автомат, ремінчик і котелок цілі, а то...
Ой, нема морозу,
Сама роса,
А я молодая
Стояла боса...
— Ти, коли будемо розходитися, йди, а я дожену, — шепоче Маня. — Не швидко йди.
— Та вже ж, — одказую. — Підожду.
Вона мені — як віжки: куди смикне, туди й повертаю, Хай би краще Кібкалом отак повертала. Або ні, не Кібкалом... Ну, Силкою, ну, Оборою...
— Гайда, дівчата, танцювати абощо, — каже Василь Чи-це-я-чи-не-я. — Бо чогось нудно. Сидять усі, як привезені. А ти, Маню, до нас більше не приходь. До замостян іди оно, там парубки бідовіші.
У мене камінчик.
— Чого не приходити? — дивується Маня. Нарошне, чути, грається.
— Того, що Павло, як ти тут, не вибиває, а клепа як попало і невлад. А Кібкало всихає на очах!
— А то вже я не питатиму, куди мені ходити, — гонористо відказує Маня. І просить ласкавенько, наче й не сердилася тільки що: — Заграйте нам «Ойри».
Граємо «Ойру». Я вибиваю старанно, щоб Чи-це-я-чи-не-я не одсилав Маню до замостян. Це — за міст, там .теж збираються на вулицю. Оно вони співають: «Однажди два герої просились ночувать...»
Соня з Олею ідуть танцювати вдвох, бо Василі ж грають, а Кібкало бере Маню. Вона неохоче встає, іде з ним за руку, а сама оглядається на мене і винувато посміхається. Чого? Кортить — танцюй. Я ж все одно не вмію, хоч би й не треба було вибивати.
Василь крутить Маню навколо себе, віє полами шинелі, а брови стовпчиками вгору — дивуються чи плачуть на радощах... Він з Мані не зводить очей, а вона з-за плеча у нього — з мене. Очі в неї сумні, благальні. І я одвертаюся.
Василі заграли швидше, я ледь устигаю за ними, з бубном, але так треба під кінець «Ойри». Потім балалайки враз, одрубом умовкають. Василі разом накривають струни долонями, а я ще якийсь час тихенько, ніби даленіючи, дзвоню брязкалами — це теж так треба.
— Ой підбилася! Ой упаду! — лящить Оля Єхнич несправжньо, роблено, щоб схоже було на дівку, і перевальцем, по-качиному йде до лавочки. Вона дуже натоптувата, неповоротка, їй не личить лящати. Тоненьким личить, а їй ні. Соня справді зморилася, бо аж не здишеться: в танці вона «водить» Олю — не водить, а тягає за собою. Тоді просить Василів:
— Не треба більше так швидко грати, хлопці, бо серце вискоче.