Незнайко в Сонячному місті
- Автор: Носов Николай Николаевич
- Серия: Незнайко #2
- Год: 1978
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Федір Маківчук
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Незнайко в Сонячному місті». Краткое содержание книги:
— Що це за автомашина, якої конструкції? — запитав він.
— Це конструкція Гвинтика й Шпунтика, — відповів Незнайко.
— А на чому працює — на дьогті чи на мазуті?
— На газованій воді з сиропом. З води, розумієш, виділяється газ, попадає в циліндр і штовхає поршень, який через передачу крутить колеса. А сироп — для змазки, — пояснив Незнайко.
— Отож я їду ззаду й чую, неначе сиропом пахне, — сказав шофер.
— А твоя машина теж на газованій воді? — запитав Незнайко.
— Ні, моя на спирті. В циліндр, розумієш, усмоктуються випари спирту і спалахують від електричної іскри. Пари, згоряючи, розширюються і штовхають поршень, а поршень крутить колеса. Щоб потужність була більшою, у машині роблять кілька циліндрів. У мене, наприклад, чотири циліндри, але бувають і восьмициліндрові. Машина може працювати й на бензині, але від бензину в повітрі лишається не дуже приємний запах. Од спирту ж ніякого запаху не залишається. А то є машини, котрі працюють на мазуті, так ті — фе-е!
Шофер навіть поморщив носа й покрутив головою.
— А Сонячне місто ще далеко? — запитала Кнопочка.
— Сонячне? Ні, тепер уже недалеко.
— А чому воно зветься Сонячним? Там будинки, чи що, із сонця? — спитав Незнайко.
— Ні, — засміявся шофер. — Його назвали Сонячним тому, що там завжди гарна погода й завжди світить сонце.
— Невже ніколи-ніколи хмар не буває? — здивувався Незнайко.
— Чому не буває? Бувають, — відповів шофер. — Але наші вчені придумали такий порошок: як тільки з'являться хмари, їх посиплять цим порошком, і вони одразу зникнуть. Це все, братику, хімія!
— Як же хмари посипати порошком?
— Ну, піднімуться вгору на літаку й посиплять.
— Але ж без хмар і дощу не буде, — сказала Кнопочка.
— А для дощу є інший порошок, — відповів шофер. — Посиплють трошки цього порошку, й одразу почнеться дощ. Тільки дощ ми робимо там, де треба — в садах, на городах. У місті теж робимо дощ, тільки не вдень, а вночі, щоб нікому не заважав. А коли треба квіти полити на вулиці, то просто поливаємо з гумової кишки.
— Видно, в Сонячному місті розумні коротульки живуть? — сказав Незнайко.
— О, в Сонячному місті всі мешканці такі розумні, що ніяк і не збагнути!
— А ви теж у Сонячному місті живете? — запитала Кнопочка.
— Еге, я теж, — сказав шофер.
Відповівши так, він став обдумувати свої слова і, обдумавши як слід, зрозумів, що, розхваливши мешканців Сонячного міста, він розхвалив і себе. Знітившись од своїх хвастощів, він почервонів, як редиска, й сказав, щоб приховати збентеженість:
— Ну, мені час. До побачення! — І, натиснувши на педаль, швидко поїхав уперед.
— Може, він і хороший коротулька, а може, й просто хвалько, — сказав Незнайко. — Не дуже віриться в те, що він тут про порошок молов.
Кнопочка сказала:
— Він почервонів наприкінці, а це означає, що в нього совість ще не зовсім пропала. А якщо совість є, то він може виправитись.
Розділ восьмий
Циркулина й Планетарка
Дорога знову пішла вгору, а коли підйом закінчився, перед очима мандрівників відкрилась картина, якої нікому з них раніше не доводилось бачити. Можна було подумати, що хтось велетенський забрався на текстильну фабрику й розкатав по землі тисячі сувоїв яскравих полотен. Найдальші пагорби були ніби застелені смужками ситцю у дрібну цяточку: чорну, білу, жовту, зелену, червону. Ближче лежали смужки в горошину. Вони лежали так щільно одна до одної, що закривали всю землю. Ще ближче земля була покрита великими різнокольоровими смугами. Особливо яскраво виділялися жовті й червоні круги, що так і виблискували серед зелених полів.
— Наче хтось нарочито розкреслив землю циркулем і пофарбував, — сказала Кнопочка.
— Кому ж це заманулося розкреслювати землю циркулем? — відповів Незнайко. — Ось під'їдемо ближче — дізнаємось.
Що нижче спускався автомобіль згори, то гірше було видно круги, а потім вони й зовсім зникли. Дорога, по якій мчала машина, стала рівною, мов лісова просіка. Обабіч її тягнулися зарості маку. Це було схоже на те, як би ми з вами їхали лісом, тільки тут замість стовбурів дерев стояли довгі зелені стебла, а вгорі спалахували на сонечку червоні квіти маку.
Потім машина поїхала серед заростів моркви, полуниць, жовтої кульбаби. Потім знову почалися зарості маку.
— Тут, мабуть, якісь макоїди живуть, — сказав Пістрявенький.
— Це які ще макоїди? — запитав Незнайко..
— Ну, котрі мак люблять. Це вони, напевно, посіяли тут усе: — і мак, і моркву.