Світанок

Щойно мої ноги спустилися з підступних сходів, я почала шукати очима Едварда. На коротку мить мою увагу відвернула пишнота білого квіту, що гірляндами звисав у кімнаті з кожної речі, хіба що не з людей, а поміж ним маяли невагомі серпанкові банти.

Проте я відірвала очі від бантів і ковзнула поглядом по ряду атласних стільців, червоніючи дедалі більше, коли усвідомила, що всі погляди спрямовані на мене, — й аж нарешті знайшла Едварда: він стояв перед аркою, заквітчаною ще пишніше, і банти тут були такі тоненькі — аж прозорі.

Я заледве тямила, що поряд із ним стоїть Карлайл, а позаду — батько Анжели. Я не могла знайти власну матір, яка мала сидіти на стільці в першому ряді, я не бачила своєї майбутньої родини, не бачила гостей — всі вони зачекають.

Бачила я тільки Едвардове обличчя; воно стояло перед моїми очима, воно полонило мою свідомість. Очі його були золотавого кольору топленого масла; ідеальне обличчя здавалося суворим через сильні емоції, написані на ньому. А тоді, уздрівши мій заворожений погляд, він розплився у щасливій усмішці, від якої в мене перехопило подих.

Певної миті я відчула, що якби Чарлі не тримав мене міцно за руку, я б рвонула уздовж проходу на злам голови.

Марш був занадто повільним, я намагалася підлаштувати свій крок під музику. На щастя, прохід був зовсім короткий. І нарешті, нарешті я дійшла. Едвард простягнув руку. Чарлі взяв мою долоню і, жестом старим як світ, вклав її в Едвардову руку. Я торкнулася його холодної чудодійної шкіри — й відчула себе вдома.

Ми давали прості традиційні обітниці, які до нас повторювалися мільйони разів, хоча ніколи не злітали з вуст пари, подібної до нашої. Ми попросили отця Вебера зробити єдину зміну в церемонії: він вимушено замінив рядок «допоки смерть не розлучить нас» на більш відповідне «на все життя».

І саме в той момент, коли священик промовив ці слова, мій світ, який до цього здавався перекинутим догори дриґом, нарешті став на місце. Я збагнула, якою дурницею було всього боятися — наче то був небажаний подарунок на день народження чи неприємна вистава на взірець випускного. Я зазирнула в Едвардові блискучі, тріумфальні очі — й одразу відчула себе переможцем. Нічого не важило, окрім знання, що я завжди буду з ним.

Я й не помітила, що плачу, поки не прийшла черга вимовити заповітну клятву.

— Так, — спромоглась я видихнути майже нерозбірливим шепотом, кліпаючи очима, щоб мати змогу бачити Едвардове обличчя.

Коли прийшла його черга казати, слова прозвучали чітко й переможно.

— Так, — підтвердив він.

Отець Вебер оголосив нас чоловіком і дружиною, а потім Едвардові руки лагідно обхопили моє обличчя — так обережно, мов то були білі пелюстки у нас над головами. Я намагалася, борючись зі сльозами, які сліпили мене, усвідомити сюрреалістичний факт, що відсьогодні цей неймовірний чоловік — мій. Його золоті очі блищали, наче від сліз, хоч це було й неможливо. Він нахилив до мене обличчя, я звелася навшпиньки, закинувши руки — разом із букетом — йому на шию.