Небезпечний утікач
- Автор: Вигодська Емма
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав України
- Переводчик: К. Срібна
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Небезпечний утікач». Краткое содержание книги:
В повісті Е. Вигодської «Небезпечний утікач» розповідається про вогненні сторінки історії Індії — повстання сипаїв (солдатів) і селян проти англійських колонізаторів у 50-х роках XIX століття. Книга розкриває волелюбність великого народу, його незгасаюче поривання до свободи, яке він проніс через віки важких утисків до наших днів.
Нині збулась мрія народу — він скинув з своїх могутніх плечей поржавілі ланцюги колоніалізму. Сяюче майбутнє відкривається перед прекрасною країною.
— Ні.
— Хто ж? Говори! — крикнув полковник.
— Землероб з гір, — байдуже відповів чоловік. Він показав руками кудись на північ.
Почувши цей голос, глухий, неясний, полковник насторожився. Чоловік говорив мовою урду, — цією мовою говорять по всій Верхній Індії. Але щось у його вимові було незвичайне, — Гарріс не міг вловити, що саме.
Він уважно розглядав індійця.
Той обережно перевів погляд, і на мить вони зустрілися очима — індієць і полковник, — наче помірялися силами. Смілива посмішка блиснула в очах індійця, він одвів очі.
«Небезпечний диявол!» — подумав полковник.
— Звідки йдеш? — ще раз різко запитав Гарріс.
— Здалеку! — Усе той самий невиразний кивок кудись на північ.
— Пенджаб?
Знову неохочий кивок головою:
— Так. Панчанада.
І знову полковник насторожився.
Волоцюга сказав не «Пенджаб», як говорять перси і корінні жителі П'ятиріччя, а «Панчанада», тобто «Країна П'яти Рік». Так називають П'ятиріччя індуси північно-західної Індії, що живуть у сусідстві з Пенджабом.
«Раджпутана!» — подумав полковник.
І по тому, як індієць стояв біля одвірка виструнчившись, полковник упізнав звичну солдатську манеру. Високий, ставний, широкоплечий, — таких селян набирали в Сінді, у Раджпутані, по всій Верхній Індії. Вони, як правило, дюймів на два вищі на зріст за солдатів-європейців, кмітливі в навчанні, терплячі в поході і дуже красиві на парадах.
А ця незрозуміла суміш одежі: чалма, селянська патка, безрукавка і брудне лахміття на стегнах!.. Гарріс ладен був присягнути, що це — шмаття солдатських штанів, які втратили форму і колір.
— Обшукати! — сказав полковник.
Голі волохаті груди під безрукавкою, злиденна селянська торба за плечима.
— Нічого! — сказав джемадар.
Індієць посміхався, дивлячись убік. І раптом Гарріс зупинив гойдалку.
— Дай мені торбу! — сказав він.
Торбина була порожня, кілька сухих хлібних кришок на дні, й нічого більше. Але полковник висмикнув смужку шкіри, що перев'язувала її, й підняв над головою.
— Сипай! Утікач! Ти втікач!
Смужка шкіри була ремінцем від солдатського підсумка.
На якусь мить обличчя сипая змінилося: стало боязким, настороженим. І знов цей удавано тупий вираз.
— Якого полку?! — кричав полковник.
Людина мовчала.
— Я тебе повішу, мерзотника! Чого ти прийшов до мене в лінії?
— Земляків побачити.
Незнайомець дивився тепер в обличчя полковникові і, не приховуючи, широко і відверто посміхався, показуючи якось дивно скорочені, ніби стерті залізом передні зуби. Полковник Гарріс схопився з свого крісла.
«Зуби!..» Якийсь неясний спогад ворухнувся в Гаррісовій свідомості. Де це він чув нещодавно: «Зуби, перетерті вірьовкою»? Але думка так і вислизнула, не встигнувши стати ясною йому самому. Гарріс махнув рукою джемадару.
— Одведи…
— Слухаю, полковнику-саїбе!
— Подвійну варту, — сказав полковник. — Відповідаєш ти!
— Слухаю, полковнику-саїбе!
Ще не пізно було піти у будинок офіцерського зібрання. Полковник натягнув свіжий кітель. «Завтра допитаю ще раз», — вирішив він.
Ходсон уже був у великій вітальні зібрання. його знали в усьому Пенджабі, від Пешавара до Лахора. Довгий, худий, вузькоплечий, «худий саїб», як називали його індійці, офіцер Ост-Індської компанії Ходсон на своєму швидкому верблюді об'їздив усі шляхи Верхньої Індії.
— Верблюд мій кривий, зате я добре бачу на обидва ока, — хвалився Ходсон.
Він завжди привозив найсвіжіші новини.
Перед Ходсоном поставили склянку міцної пальмової горілки, офіцери кинули карти, усі слухали гостя.
— Не той ворог страшний, якого бачиш, а прихований! — говорив Ходсон, неквапливо оглядаючи співрозмовників пильними світлими очима. — Чи знаєте ви, джентльмени, що в Індії з початку цього року вже йде війна? Війна підпільна, яка робиться сотнями невидимих рук. Хто бачив хлібець, який переносять із селища в селище? Він мандрує з незрозумілою швидкістю. Сьогодні знають шість сіл, завтра — сто. Мої люди пробували кришити ці хлібчики, різати їх на шматки, розмішувати у воді,— нічого. Ми не змогли розгадати їхньої мови.
— Коли вже ви не змогли, дорогий Ходсоне, — значить, ніхто не зможе!..
Гарріс розвів руками.
— Так. Якщо не я, — значить, ніхто, — поблажливо ствердив Ходсон. — Я розставив своїх людей по базарах і молільнях, по банях і торгових місцях. Я знайшов одного факіра в Нузірабаді. Надзвичайний факір! Старий не мився з самого народження — років з шістдесят— і не підстригав волосся, і не зрізав нігтів ні на руках, ні на ногах. Він спав на дошках з гострими цвяхами, а в свята підвішувався на кілька годин до стовпа над жаровнею з гарячим вугіллям. Народ ходив дивитися на нього і дивувався його святості. За десять рупій старий приніс мені цілу паку перехоплених листів. Але я не зміг прочитати жодного. Незрозумілий східний шифр, таємні натяки, недомовки. «Закриті очі Вішну… Язики полум'я над жертовною чашею… Тисячорука Калі, богиня помсти…» Сам сатана зверне собі шию у цьому індійському чортовинні!…