Кам’яне яйце
- Автор: Тесленко Александр Константинович
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- ISBN: 5-333-00086-7
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Кам’яне яйце». Краткое содержание книги:
— А що б ти хотіла ще покуштувати, сонце моє? — запитав Томас і ще міцніше пригорнувся у танці до жінки. — Спасибі, ти не забуваєш старого космічного діда…
— Твоїй скромності можна позаздрити, Томасе, — голосно мовив Антуан.
Люся першою рвучко обернулася.
— О, це ти, Антуане?! Томасе, прийшов Антуан, а ми з тобою і не бачимо. Ти зовсім не змінився, екстра-пілоте. Як літалося?
Люся підійшла до транслятора, натиснула клавішу, і мелодія урвалася.
Томас вайлувато озирнувся, погладжуючи неголену щоку:
— Привіт космічному заброді.
— Ми раді тебе бачити, — защебетала Люся. — Сідай до столу.
— Давай за моє здоров’я, за здоров’я діда Томаса!
— Тільки який, Томасе, з тебе дід?
— Дід з мене, Антуане, справжнісінький! — Томас перехилив келих, поплескав Антуана по плечу. — Люсенько, скажи цьому молодикові, скільки вже нашому онукові…
— Три місяці й вісім днів, — дуже серйозно проказала жінка.
Антуан вражено дивився на Люсю, ніби вперше побачивши.
— У нас із Люсенькою два сини: Богдан і Олександр, — поважно проказав дід Томас. — Богдан — лікар, а Олександр — музикант. Цілком земні прекрасні професії. Двійня.
— І ти мені нічого не казав? Чому, Томасе? Я тебе не розумію. Ти постійно плакався, що в тебе нікого немає…
— А я сам дізнався про це щойно. Люсенька врешті вирішила зробити мені справжній подарунок на сімдесятиліття. Завтра сини прилетять до мене. — Томас бентежно роззирався довкола, мов дитина, яка щойно відчула красу довколишнього світу. Він був щасливий. — Люсенька мені сьогодні зробила сюрприз.
— Але чому лише сьогодні? — не міг збагнути Антуан.
— Ти справді цього не розумієш, Антуане? Все ти розумієш… Доки він літав, я мовчала про дітей, аби Томас нічого не міняв у своєму житті… Він мені сто разів натякав про нащадків, але я занадто добре його знаю, аби повірити в те, що, покинувши польоти, він стане щасливішим. А оскільки він мене дуже любив, я не боялася, що він захоче «мати нащадків» від когось, окрім мене. Хіба не так, Томасе?
— Ти могла б стати моєю дружиною і жити в нашому містечку з нашими дітьми, щоб мені не треба було нічого міняти в своєму житті.
— Томасе, ти чудово розумієш, що я не могла цього зробити. У мене була і є своя робота, яку я люблю не менше вашого Космосу. Що б я робила тут, у вашому містечку? Бавила дітей?
— В університет вони могли вступити і…
— Облиш із вашим університетом. Моє призначення в цьому світі, врешті, не тільки бути матір’ю твоїх дітей.
— Наших дітей, Люсенько, — поблажливо і задоволено уточнив Томас. — Врешті, добре так, як є. Я — невиправний оптиміст. Тільки шкода, що мені вже сімдесят і я вже дід, навіть якби й не мав онука. Я вже дід. Давайте вип’ємо!
— За тебе, Томасе! І за наших дітей! — прошепотіла Люся.
А старий Він раптом заговорив віршами:
— Богданчик і Сашко народилися, коли Томасові було сорок п’ять років, — прошепотіла Люся на вухо Антуанові. — Це він не просто для рими згадав про свої сорок п’ять.
— Ти вже заходив до Марти? — урвавши свої слова, нараз запитав Томас.
— Ні, ще не заходив.
— Я не розумію тебе, — карбуючи кожне слово, проказав дід Томас.
26 березня 1938 року.
Джону Дос Пассосу, Париж.
«… До побачення, Дос. Сподіваюся, ти будеш щасливим. Гадаю, ти саме такий, що будеш. Мабуть, у тебе першокласне життя. Колись і я був щасливий. І знову буду. Добрі старі друзі. Завжди був щасливий зі старими добрими друзями. Приріжуть за десятицентовик…
Залишаюся твій ЕРНЕСТ».
— Я радий вас бачити, майоре Фредерік.
— Я вас також. Доброго ранку. Пробачте, що я знову без попередження.
— Заходьте. Які можуть бути вибачення? Ви вже встигли за цей час порадитися зі своїм внутрішнім голосом?
— Спробував…
— Сідайте до столу. Я, з вашого дозволу, умиюся… Увімкніть телеінформатор, сьогодні зранку має бути цікавий концерт.
— Не турбуйтесь, я прекрасно вас почекаю і без телеінформатора.