Кам’яне яйце

… Коли Антуан підійшов до неї, вона, сидячи за столиком у кав’ярні, привітно усміхнулася, простягнула руку для привітання.

— Марта.

— Антуан.

— Мені багато розповідав про вас Микола… Ой, забула, як по батькові вашого директора… Він сказав, що ви дуже обдарований, талановитий космопілот… Це правда?

Усмішка Марти була привітна, безпосередня і ніби щира. Але щось штучне, театральне блукало в її погляді, рухах, жестах.

— Звідки ви?

— Родом із Коліума. Мої батьки там мешкають. А я нещодавно закінчила Білозерський політехнічний… На розподіл до інституту приїхав ваш директор… Ходив між нами, розказував, які ви всі тут хороші хлопці і як вам потрібна наша любов… — Марта не крилася з тим вербуванням, і це Антуанові сподобалось. — Одне слово, зрозумівши, що спеціаліст з мене ніякий, а дружина може вийти хороша, я пройшла перевірку лікарів, котрі засвідчили, що я здорова і маю міцну нервову систему, й опинилася тут. І ось зараз я перед вами, Антуане. Я справді вам подобаюсь?

— Справді… А вам не страшно буде чекати мене роками? Адже ми літаємо дуже довго.

— Чи не страшно? Ще не знаю. Я вам потім розкажу. Гаразд? І може, я вас ще й не полюблю…

— Може, й не люби… — сумно усміхнувся Антуан. — Тоді легше буде чекати.

— Слухай, давай на «ти». Можу й тобі порадити те саме, щоб легше було літати… Які в тебе чисті очі. Ти намагаєшся мені сподобатися?

— Я не актор, Марто. Скільки тобі років?

— На два більше, ніж тобі.

— І ти ще нікого не любила?

— Ти просто диво. Ви тут і справді всі унікальні хлопці. Запитуєш, чи я любила когось? Може, й любила… Але боротися за свою любов я не можу. Розумієш, Антуане? Мені хотілося й хочеться когось полюбити по-справжньому, але… В мене все ще попереду. Життя — цікава штука. А я в цьому житті почуваюся навіть не краплинкою — атомом…