Об’єкт 21
- Автор: Сапарин Виктор Степанович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Б. Рибка
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Об’єкт 21». Краткое содержание книги:
Як відбувся цей політ? Що за чудодійна палиця була в руках невідомого? Невже вона підтримувала його в повітрі?
Про це і про інші незвичайні речі розповість читачам оповідання сучасного російського письменника В. С. Сапаріна «Кришталевий серпанок». У книзі вміщені також оповідання «Об’єкт 21», «Нитка Аріадни», «Таємниця кулі з цифрою «сім», «Чарівні черевики». Різноманітні за тематикою, вони захоплюють читача динамічним сюжетом і цікавими науковими передбаченнями.
— Можна сідати в тундрі, — запевнив, мене пілот. — А як буде потрібно, то й на воду. Пам’ятаєте, як під час війни «кукурудзяники» сідали де завгодно? Ця махина знаходить собі місце для по, садки ще легше, ніж «ПО-2». В Арктиці вона успішно конкурує з вертольотом.
Я сів на своє місце — відкидне крісло біля кабіни пілота — і став чекати дальших подій.
Пробігши по злітній доріжці з півсотні метрів, наша повітряна стонога дужим ривком відірвалась од землі і, тонко заспівавши чотирма моторами, почала швидко набирати висоту. В момент зльоту я почув Свист, який доносився зовні, і побачив крізь маленьке віконце кабіни вогняний струмінь, що вибивався з-під літака.
«Стартові ракети, — догадався я, — або допоміжні реактивні двигуни».
Замість потужного ревіння моторів долинав тонкий комариний писк.
Придивившись до пульта пілота, я зрозумів, що мотори були не реактивні і не поршневі, а електричні, з автоматичним регулюванням. Мабуть, і сюди вже проникли нові акумулятори; тут їх теж випробовували. Даремно, здається, докоряв я «провінції» за відсталість!
«Може, ми летимо на енергії місячного притягання? — подумав я. — З погляду електриків, це, можливо; й не дуже істотно, а з незвички все-таки чудно!..»
Функції штурмана виконували приладі, що працювали автоматично. Машина летіла за сигналами радіомаяків, без втручання пілота. Він тільки стежив за картою і силуетом місцевості на екрані дорожнього локатора.
В дорозі пілот частував мене свіжими яблуками.
— Наші, — зауважив він, — заполярні. І що дивовижно — ростуть прямо під відкритим небом.
Я поглянув на яблуко. Середнього розміру, воно було тверде, дуже соковите і приємне на смак. У роті від нього було прохолодно і пощипувало, як буває, коли п’єш газований сік.
— Тепер, — сказав пілот, — такі сади на кожній зимівлі саджають.
— І в Капризній є?
— І в Капризній, — не змигнувши й оком, відповів пілот.
«Ну, добре, — подумав я, — незабаром я зможу перевірити, що в полярників називається жартом і що за яблуко я з’їв. Мабуть, це традиційний жарт, якому піддають кожного новачка».
Рівно через годину, глянувши на прилади, пілот повів машину на зниження.
Я з цікавістю чекав, як ця гусениця сідатиме на свої тридцять дві ніжки.
Але льотчик раптом похитав головою і, натиснувши на якусь кнопку, вийшов з кабіни у вантажне відділення.
— Поземок, — пояснив він.
Поки наш літак спокійно розсікав морозне повітря, на землі, виявляється, почалася справжня хуртовина.
Важка машина описувала широкі кола над тундрою. Я поглянув у віконце. При блідому світлі оповитого сірим серпанком місяця було видно, як упоперек руху літака переміщалися білясті маси. То були снігові лавини, які з величезною силою гнав вітер.
— Ну і що ж? — спитав я. — Адже літак обладнано так, що він може сідати в будь-яких умовах!
— Та літак сяде, — сказав льотчик. — Але… — він співчутливо подивився на мене. — Я не маю права сідати в таку погоду з пасажиром на борту.
Я здивовано глянув на льотчика.
— А якщо я не заперечую?
— Все одно, — пілот категорично хитнув головою. — Правила щодо цього суворі.
— Що ж робити?
— Повертатись у Загорянськ, — відповів пілот, з тону, яким це було сказано, я зрозумів, що така перспектива не викликає в нього особливого ентузіазму.
Я заявив, що він може робити все, що завгодно, але я не полечу назад.
— Тоді… — пілот глянув скоса на гачок, де висів брезентовий ранець, — лишається тільки один вихід.
— Стрибати? Ви вважаєте, що спуск на парашуті менш рискований для пасажира, ніж посадка в літаку?
— Цілком безпечно, — поспішив заспокоїти мене пілот. — Розкривається автоматично. Приземляється з такою швидкістю, як спускається ліфт.
— Ну, принаймні це хоч цікавіше, ніж звичайна посадка, — сказав я. — Не заперечую.
Пілот полегшено зітхнув. Мабуть, перспектива посадки в хуртовину цієї гори ящиків і бочок разом з пасажиром була справді не дуже втішною.
Але раптом він похмурнів.
— А стан вашого здоров’я? — стурбовано спитав він. — Інструкція щодо цього, знаєте, дуже сувора.
— Не турбуйтеся, — перебив я його. — Стрибати доводилося. Взагалі ви маєте справу не з новачком на повітряному транспорті. От навіть значок парашутиста, бачите?
Я трохи пишався своїм значком парашутиста і спеціально прикріпив його до піджака на час перельоту. Але й людська слабість, виявляється, інколи може бути корисною.