Там, де південь...

Над Аляудами завжди чисте небо, як відкрита книга, з білим вапном хмар; іноді воно нагадує чисту глазур або дитячі підгузники, кому як заманеться. Звідти дихало чистотою простору й води, солоного бризу, і тому, напевне, там завжди товклися мєлкі. Дорослих такі штуки не влаштовували: перевернуті плити з розкритими хлєбальниками могил, як беззубі роти бабів, що знуджено позіхають на білі піски пустирища, перетятого стічною канавою під назвою Річка, що котила сморід, привидів, шматки прогнилої плоті… Принаймні, у всіх складалося таке враження. Але такими були Аляуди: і взимку, і влітку, й восени. З тим по-дитячому ображеним небом над ними. З того випадку на Аляудах заправляли мєлкі — від восьми до тринадцяти років сопливі виблядки. Повні дегенерати: безбашенні, безкотушечні, злі й сердиті — від паскудного драпу й вічної суходрочки. Але тут їхнє царство. І цього року вони повністю взяли його на відкуп. Вдень вони шарилися містом. Здебільшого це був центр і район зоопарку. Біля чорної пантери. Вони просто-таки пищали і кайфували, нанюхавшись або накурившись якоїсь гидоти, з цієї чорної кішечки. Вони шманали, крали, випасали, як собаки здобич, заманювали, коли це вдавалося, на Аляуди. Така собі банда сопливих анархістів, яка не підкорялася нікому. Навіть Халяві й аксакалам. А нас вони сприймали майже собі за рівню. Того дня до мєлких завітав Біба. Він ще брав їх старими понтами, новеньким модним прикидом, підвішеним язиком і порнухою на вітчизняному відику. Вони дозволяли собі його слухати. Біба приносив їм справжню наркоту, випивку, сигарети. Іноді Біба приводив двох-трьох хорів, яких дванадцять чи тринадцять сопливих виблядків трахали на хор, а дівахи лежали й курили. Під ранок вони розповзалися: хто по склепах, хто по домівках, щоб назавтра їхні тата і мами розвозили чадищ у випрасуваних шортах по школах. Виблядки з синцями, наквацьовані зеленкою, шкутильгаючи, ще з мокрими зачісками й у білих випрасуваних сорочках тягнули тяжко футляри зі скрипками, тромбонами, течки з нотними партитурами, чинно шествували сонними вулицями, щоб повернутися в справжнє життя, яке здебільшого закінчувалося задовго до повноліття… Або у малолітній зоні на пітушатні… Того дня, холодного й чистого, наче дитяча сльоза, так, наче дитяча сльоза, Біба прийшов на Аляуди в паскудному настрої. Він довбався два дні на чистому морфіні, вони довго розмовляли і з'ясовували стосунки між Іркою, доктором і ще кимось. Потім він із двома парубками заліз до своєї сусідки в квартиру, витрусив усі коштовності й гроші: бабу згвалтували — без цього не обходилися майже жодні походеньки Біби, — і він знову повернувся до Ірки та доктора. Але його не пустили. І Біба, завантажений рижухою, в повному ульоті, подався на Аляуди до мєлких, які вже припасали, щоб припєтушити, чергову жертву — звісно, зі свого оточення. Мєлкі, крім курива, ацетону, активної й пасивної підарастії не могли вигадати ніякої іншої розваги. Що може дати розніжений південний мармеладовий полудень? Початок осені, й уже збиралося на грозу Ще котилися грози й теплі дощі. Єдине приємне, що я міг згадувати в цьому комфортабельному, інспірованомулюдьми пеклі.