Там, де південь...

Вона дивна, і чіпляється за те, що їй не належить, така забаганка сильних світу цього… «Хм, люди такі дивні» — скаже вона, усміхнеться і схилить голову на плече, розвісивши коси… Це тріснуло в моєму черепі задовго до того, як тато зачав мене в материній утробі. На Півдні, цьому розмитому районі з новітніми будинками, з навороченими бандитами усіх рангів, я, напевне, зрозумів це саме в ту ніч. У барі, котрий називався «Прощай, мій Ангеле». Хоча насправді він ніяк не називався. Напівпідвал, забитий самогоном, шмурдяком, контрабандним віскі, ракією, наркотою й блядями всіх гатунків, мастей і проб. Іншого мені життя поки що не виділяло. Я сидів за столом, пив густий миколаївський «Янтар», розбавляючи горілкою. І лише щось тонке, невимовно ніжне, до чого я боявся доткнутися думкою, допомагало триматись переконання, що світ все ж не така падлюка, як мене вчили з юності, з мого народження: боятися всіх, нікому не довіряти, і жити, якщо ти маєш на те сили. Так, вона інакша, з іншого світу, звідки я пішов, щоб ніколи туди не повернутися, щоб мені ніколи не дали туди повернутися. Я замовив ще порцію смердючої ракії й подивився на вхід. Впустили Бібу. Біба поправив волосся, усміхнувся і клацнув губою. Масний, упевнений погляд. Зараз зайде Халява і все вирішиться. Смутна тривога, що вона з'явиться з ним чи з ними, — хмільна дурість, але я постійно, кожну хвилину хотів бачити її. Із розширеними зіницями в сірих чистих очах — і те, що я бачив, ніколи не могло бути правдою. Правдою будуть лише Аляуди… Я пошукав очима в цьому гадючнику когось, окрім Біби… І натрапив. Двоє теплих черешневих очей. Вона усміхалися мені з того боку зали. Мені не треба її навіть кликати: донька грека і китаянки. Вона підійшла, поклала руку мені на долоню. Тут, на Півдні, такі трапляються часто. Їх любиш одну ніч, проблеми зникають самі собою, і світ налагоджується навіть тоді, коли з тебе випустять кишки. Саме так. Ми випили. Вона продовжувала усміхатися, наче пташка, — цвірінькала, бігала біля мене, а я намагався втримати хоча б її, щоб хоча б так ухопити шматок повітря: густого, повного життя. Мені не було вісімнадцяти, але я відчував себе стариганом. Нарешті зайшов Халява. Він підсів до мене відразу. Я плив серед десятка облич, зосереджених, розслаблених, облич, у яких не було минулого, і вони, наче образи, що створені лише твоєю уявою й не мають ніякого продовження; це нагадувало невеличкий вокзал, де тебе ніхто не зустрічає, де тебе не існує, а ти намагаєшся протягнути невидиме і тепле, щось своє, крізь ці потоки бруду людської хіті, страждань, дрібних і зрозумілих лише цим рукотворним творцям свого щастя чи нещастя. Значить, я продовжував думати про Ірину. Але думав зовсім по-іншому. Вулиця виховує страх, бо саме страх допомагає тобі пересуватися руслами річок великого міста. Халява сказав: