Філософія права : підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл.
- Автор: Колектив авторів
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Право
- ISBN: 978-966-458-129-2
- Жанр: право
Электронная книга - «Філософія права : підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл.». Краткое содержание книги:
Підручник створено на основі курсу лекцій, прочитаного в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого.
Для студентів, аспірантів і викладачів юридичних вищих навчальних закладів і факультетів, а також для тих, хто цікавиться філософсько-правовими проблемами.
Об’єктивізм, що перебільшує роль соціальних відносин, дістав назву соціологічного об’єктивізму, або соціологізму. Представники цього напрямку джерелом правосвідомості вважають виключно реально існуючі відносини, що вивчаються соціологією. Соціологізм, за яким право є винятково соціальним явищем, виступає найбільш типовою формою об’єктивістських теорій, їх узагальненою рисою. Тут йдеться вже не про вивчення умовних установлень у межах певного історичного правопорядку, а про пізнання самих фактичних основ права. Останнє виводиться за межі держави і розчиняється в суспільстві. Похідний пункт і центр права бачаться не в законодавстві, а в суспільних відносинах.
Особливість соціологічного об’єктивізму полягає в тому, що він підкреслює зв’язок права з життям, соціальним буттям. Розуміючи під «життям» суспільне життя, соціологічний підхід розглядає право як «занурене» у цю соціальну реальність.
Достоїнством правового об’єктивізму є те, що він звертає увагу на той безперечний факт, що правопорядок включений до актуально існуючих відносин і немислимий без їхнього урахування. Завдяки цьому тут ставиться і вирішується питання про те, за яких умов правопорядок може бути справедливим. У той же час об’єктивізм абсолютизує роль існуючих умов (соціальних і культурно-історичних) як джерело правосвідомості, перетворюючи правосвідомість і правопорядок на дзеркальні відображення цих умов. Таким чином, безперечна ідея про те, що суб’єкт не може бути самодостатнім у створенні правопорядку, виходити лише із самого себе, обертається розчиненням суб’єкта в суспільних відносинах, недооцінкою його творчої активності.
Унаслідок зазначеної особливості об’єктивізм не може дати задовільно відповісти на головні питання філософії права: 1) про критерій справедливості, оскільки через ототожнення належного і фактичного неможливо зайняти ніякої ціннісної позиції стосовно існуючих умов, а відтак, не можна сказати, справедливі ці відносини чи несправедливі, бо вони просто дані як необхідні; 2) про нормативну силу права, оскільки з того, що закони зумовлені потребами, соціальними умовами, зовсім не випливає, що їм необхідно підкорятися; 3) про власну природу права, бо право зводиться до його соціальної основи і ототожнюється з нею.
У зв’язку з наведеними особливостями об’єктивізму філософсько-правову концепцію марксизму більш правильно оцінити не як позитивістську, а як об’єктивістську. Адже марксизм не обмежується формальними моментами права, а шукає його онтологічні основи в економічних відносинах, фактичних відносинах власності. Сенс волі пануючого класу розуміється в ньому не довільно, а залежно від характеру виробничих відносин. Справедливим вважається все те, що відповідає інтересам прогресивного класу, а несправедливим — усе те, що їм не відповідає. Через політичний прагматизм марксизм, ставши пануючою ідеологією, своє розуміння справедливості як прагнення знищити даний правопорядок змінив на власне позитивістське — як прагнення його зберегти.
Правовий суб’єктивізм. Протилежним способом обґрунтування права є правовий суб’єктивізм, який являє собою найбільш розвине ну форму природно-правового мислення (у його класичному варіанті). До нього можна віднести ті концепції природного права, що звільнилися від «заземленого» натуралізму і в обґрунтуванні права зосередилися на суб’єкті як носії «належного». В основному це морально-філософські концепції, що підкреслюють деонтологічну природу права і пропонують більш адекватний цій природі метод обґрунтування права. У спробах обґрунтування права вони виходять із суб’єкта, його свідомості. Для них характерний погляд на правову реальність «зверху», з духовно-ідеальної сфери. Джерело правосвідомості, а відтак, і правопорядку виводиться з ідеї чи сенсу права, що відкриваються у свідомості (розумі) суб’єкта. Унаслідок такої установки суб’єктивізм дуже близько підходить до виявлення власної природи права, що не зводиться до сутності суспільних відносин. Він орієнтується на свободу і творчу активність суб’єкта. Однак суб’єктивізм абсолютизує роль суб’єктивності, унаслідок чого втрачається зв’язок права з життям, ускладнюється врахування актуально існуючих умов у даному суспільстві.
Проте позиція суб’єктивізму, що орієнтується на суб’єкта як на категорію, з якою безпосередньо корелює поняття права, є кращою, ніж позиція об’єктивізму, для якої характерна зневага до суб’єкта. Норми мають передумовою суб’єкта, який щось «повинен» робити. Тому саме суб’єкт як носій ідеї права, сенсу справедливості є джерелом правопорядку.