Чорнильне серце

— У мене всі книжки в безпеці, — різко відповіла Елінор. — Сам знаєш. Це мої діти, мої чорнильні діти, яких я люблю й лелію. Я захищаю їх від сонячного світла, стираю з них пил, бережу їх від голодної книжкової черви й брудних людських пальців. Ця книжка стане в мене на почесне місце, і там її ніхто навіть не побачить, поки ти не зажадаєш її назад. Гостей у своїй бібліотеці я не дуже люблю. Вони тільки лишають у моїх нещасних книжках сліди від пальців та шкірки від сиру. А крім того, в мене, як ти знаєш, дуже дорога сигналізація.

— Так, і це мене особливо заспокоює! — У голосі Мо вчувалася полегкість. — Дякую тобі, Елінор! Дякую від усієї душі! А якщо ближчим часом хто-небудь постукає до тебе й спитає про книжку, то скажи, нібито ніколи про неї й не чула, гаразд?

— Ну, звісно. Чого не зробиш задля доброго палітурника! А крім того, ти чоловік моєї небоги. Знаєш, іноді мені її бракує. Гадаю, тобі також. А ось твоя донька, схоже, непогано без неї обходиться, чи не так?

— Вона майже нічого не пам’ятає, — стиха промовив Мо.

— Що ж, може, так воно й краще. Часом воно й непогано, що наша пам’ять не годна зберегти і половини того, що зберігають книжки. Без них ми, либонь, узагалі вже нічого б не пам’ятали. Позабували би про все: і про Троянську війну, і про Колумба, Марко Поло, Шекспіра, і про всіх отих божевільних королів та богів… — Елінор обернулася — і завмерла.

— Невже я не почула, як ти постукала? — спитала вона і втупилася в Меґі таким суворим поглядом, що дівчинка мусила зібрати всю свою мужність, аби просто не крутнутися й тієї ж миті не вискочити в коридор.

— І давно вже ти тут стоїш, Меґі? — спитав Мо.

Дівчинка випнула підборіддя.

— То їй можна дивитися на книжку, а від мене ти її ховаєш! — промовила Меґі. (Краще вже нападати, ніж захищатися.) — Книжок ти від мене ще ніколи не ховав! Що ж такого особливого в цій? Чи я осліпну, як погляну на неї? Чи, може, вона повідкушує мені пальці? Невже в ній такі жахливі таємниці, що мені не можна про них знати?

— У мене свої причини не показувати тобі цієї книжки, — відповів Мо.

Він стояв геть блідий. Не кажучи більше ні слова, ступив до Меґі й хотів був вивести її за двері, але дівчинка вивернулась.

— О, та вона в тебе вперта! — сказала Елінор. — Це мені вже починає подобатись. Пригадую, її мати дівчинкою була така сама. Підійди-но сюди. — Вона ступила вбік і поманила Меґі до себе. — Зараз сама побачиш, що в цій книжці немає нічого аж такого цікавого, принаймні для тебе. Власним очам люди завше вірять більше. Чи, може, твій батько іншої думки? — І звела на Мо запитливий погляд.

Мо, не знаючи, що сказати, розгублено похитав головою.

Книжка лежала на пюпітрі розгорнена. На дуже давню вона не скидалася. Меґі знала, який вигляд має по-справжньому давня книжка. У батьковій майстерні Меґі бачила книжки, сторінки в яких були поплямлені, мов шкура леопарда, й майже такі самі жовті. Дівчинка пригадувала, що палітурку одного такого фоліанта геть поточив шашіль і вона була всіяна дірочками — ніби постріляна малесенькими кулями. Мо зняв із книжкового блоку ту палітурку, сторінки ретельно прошив заново й накинув на них, як він сам висловлювався, нову одежину. Така одежина бувала шкіряна або полотняна, гладенька або з рельєфним малюнком, що його Мо витискав спеціальними невеличкими штемпелями, а іноді навіть укривав позолотою.