Чорнильне серце

— Та бачу. Але ж на те вони й діти, щоб рости, чи не так? Якщо не помиляюся, в останні роки ні тебе, ні твоєї доньки бачити мені не випадало. І ось така несподівана честь — ти приїхав! Кому ж чи чому я маю за це дякувати? Невже ти нарешті надумав зглянутися над моїми бідолашними книжками?

— Угадала, — кивнув головою Мо. — Одна бібліотека скасувала замовлення — ти ж бо знаєш, у бібліотек завше катма грошей.

Меґі занепокоєно глянула на батька. Вона й не здогадувалася, що він уміє так переконливо брехати.

— Я так поспішав, — провадив Мо, — що не встиг знайти, де лишити Меґі, тож узяв її з собою. Я знаю, ти дітей не любиш, але Меґі не вимащує книжки повидлом і не вириває з них сторінок, щоб загортати дохлих жаб.

Елінор щось невдоволено буркнула й зміряла Меґі таким поглядом, немовби сподівалася від дівчинки будь-якої капості, незалежно від того, що сказав про неї батько.

— Коли ти привозив її востаннє, в мене так і свербіли руки зачинити її у хліві, — крижаним голосом проказала Елінор. — Сподіваюся, цього разу так уже не буде. — Вона ще раз зміряла Меґі поглядом з голови до ніг, мов небезпечного звіра, якого мала впустити в дім.

Меґі відчула, як від люті в неї спалахнуло обличчя. Їй захотілося додому або назад в їхній автобусик — байдуже куди, аби лиш не переступати поріг цієї огидної тітки, яка своїми крижаними баньками просто-таки наскрізь просвердлювала її.

Нарешті Елінор відпустила поглядом Меґі й подивилася на Вогнерукого, який усе ще збентежено стояв позаду.

— А оцей? — звернулася Елінор до Мо. — Хіба я і його знаю?

— Це Вогнерукий, мій… товариш.

Мабуть, лише Меґі й упало в око те, як батько на мить розгубився.

— Він має їхати далі, на південь. Та, може, ти дозволиш йому переночувати? Адже в тебе стільки кімнат…

— Тільки якщо його ім’я не вказує на те, як він обходиться з книжками, — відповіла Елінор. — Певна річ, на розкішний нічліг нехай не розраховує, йому доведеться вдовольнитися мансардою. За останні роки моя бібліотека так розрослася, що тепер майже всі кімнати для гостей заповнені книжками.

— І скільки ж у вас книжок? — поцікавилась Меґі. Вона-бо сама виросла серед стосів книжок, однак просто не могла уявити собі, що за кожнісіньким вікном такого величезного будинку — самі книжки.

Елінор знову зміряла її поглядом, цього разу вже не приховуючи зневаги.

— Скільки? — перепитала вона. — Гадаєш, я їх лічу, як ґудзики чи горошини? Книжок у мене багато, дуже багато. У кожній кімнаті їх стоїть стільки, що ти й за все життя не перечитаєш. А декотрі з них такі цінні, що я, не вагаючись, роздеру тебе, якщо ти бодай спробуєш до них доторкнутися. Але ж тато сказав, ти дівчинка розумна, тож тобі таке, звісно, й на думку не спаде, чи не так?

Меґі нічого не відповіла. Натомість уявила собі, як стає навшпиньки й тричі плює цій старій відьмі в очі.

А ось Мо засміявся й промовив:

— Ти зовсім не змінилася, Елінор! Язичок гострий, як ніж для паперу. Але попереджаю: якщо роздереш Меґі, я те саме зроблю з твоїми любими книжками!