Фальшивомонетники

— Коли як. Він ніколи не був надто балакучим, твій тато. І він дуже не любив, коли до нього зверталися з якимсь запитанням. Та хай там як, а тоді він розмовляв трохи більше, аніж останнім часом. До того ж, ліпше не ворушити давні спогади, нехай про все це судить наш добрий Бог.

— Ти й справді думаєш, що добрий Бог стане всім цим займатися, люба Фіно?

— А хто ж іще, як не добрий Бог?

Ґонтран притулив губи до почервонілої руки Серафіни.

— Знаєш, що тобі треба зараз зробити? Ходи-но спати. Я обіцяю розбудити тебе, коли почне розвиднятися. І тоді я піду спати, у свою чергу. Прошу тебе.

Як тільки Серафіна залишила його самого, Ґонтран упав навколішки біля ліжка. Він занурив обличчя у простирадла, проте заплакати йому не вдалося. Жодне почуття не прокинулося в його серці, його очі залишалися сухісінькими. Тоді він підвівся й подивився на незворушне лице мерця. Йому хотілося б, що у цю урочисту мить він спізнав якесь високе й рідкісне почуття, почув якесь послання з потойбічного світу, полинув думкою в ефірні надчуттєві простори — але вона, його думка, не могла відірватися від землі. Він подивився на безкровні руки мерця й запитав себе, скільки часу ще ростимуть нігті. Він був шокований, побачивши, що ці руки не з’єднані. Він хотів би звести їх докупи, з’єднати, вкласти в них розп’яття. Авжеж, це добра думка. Він уявив собі, як здивується Серафіна, побачивши мерця зі з’єднаними руками, і цей подив спочатку його розважив. Але майже відразу він відчув, що зневажає себе за це. Та все одно нахилився над ліжком і взяв ту руку мерця, яка була від нього далі. Проте рука вже заклякла й не захотіла йому підкоритися. Ґонтран хотів зігнути її силоміць, але зрушив із місця все тіло. Тоді він схопив другу руку — вона здалася йому трохи податливішою. Ґонтранові вдалося підвести її майже до того місця, де вона мала лежати. Він узяв розп’яття і спробував просунути його між великим пальцем та іншими пальцями, але відчув, що слабне від контакту з цим захолодим тілом. Він мав відчуття, що зараз знепритомніє. Йому захотілося покликати Серафіну. Він усе покинув: розп’яття залишилося лежати на пом’ятому простирадлі, рука впала на своє попереднє місце. І в цій могильній тиші він раптом почув брутальний вигук: «Чорт забирай!», що наповнив його жахом. Хто б це... Він обернувся, але не побачив нікого, він був самодин. Це в нього вихопилася ця гучна лайка, вихопилася з темних глибин єства людини, що ніколи не лаялася. Він знову сів і поринув у читання.