Мій Близький і Далекий Схід
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-109-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мій Близький і Далекий Схід». Краткое содержание книги:
Вибрані твори Галини Пагутяк «Захід сонця в Урожі» відзначено австралійською літературною премією «Айстра» як найкраще авторське видання в Україні 2007 року.
— Звідки ти знаєш, що я не відкрила Енкіду ще чогось?
— Знаю, бо ти ставилася до нього, як до сина.
— Звідки ти знаєш, що я не ставилася до нього ще якось інакше?
— Знаю, бо він вважав тебе матір’ю. А матері не відкривають серця дітям. Вони переносять їх після народження до нього, як перед тим виношували у лоні..
Знову настала тиша, тільки вже не така глуха, як раніше. Шамхат чула, як потріскують факели і знадвору долинає не то крик, не то схлип сови. Вона повернулася до реальності і душу знову охопив страх перед порожнечею. Ніби на її очах, хоча вона цього не бачила, Енкіду провалюється в підземний світ. Не так, як усі люди. Він сходить туди живим, не подумавши, чи варто це робити: заради барабанних паличок, не послухавши пересторог Більґамеса. І враз її осяяло світло істини: Більґамес покинув Урук не задля пошуків вічного життя, бо життя сповнене мук і горя. Його мучило почуття провини, усвідомлення незворотності втрати, таке нестерпне, що він аж перестав відчувати себе богом. Мусив щось сказати, бо втрата найближчої людини не є причиною покидати Урук.
— Ти не маєш що сказати, Шамхат?
— Я сказала, що продаю лише своє тіло.
— Навіть, якби я був богом?
— Я не знаю, чи боги потребують, аби ми їм відкривали своє серце. Їм і так, напевно, все відомо. Я не посвячена в таїнства богів.
— Тоді я тобі скажу, Шамхат. Той, хто мало знає, той помиляється більше. А помилки порушують священні ме.
Обличчя стало суворим і закам’янілим, і Шамхат охопив справдешній жах. Тут би їй впасти ниць й заридати від страху й каяття, але погляд пана з Ніппура прикував її до місця, наповнив тіло крижаним холодом нічної пустелі. Як же їй хотілось піти звідси, будь-якою ціною! Вона все ще сподівалась, що її відпустять. Усе лихо Шамхат полягало у тому, що вона проводила свої дні в самотності й бездіяльності, не маючи поряд нікого, з ким могла би поговорити. Вона забула, що без Енкіду й Більґамеса беззахисна перед світом: перед усією цією кривдою і жорстокістю існування, перед демонами хвороби, смерті, голоду й страху. Зрештою, і боги перед ними безсилі, усі, крім Ана, недосяжного і такого далекого, що він не може бачити не лише Шамхат, а й Енкіду і Більґамеса, і цього великого пана з Ніппура, і йому немає до них діла, бо помисли його відрізняються від людських і божих помислів, як вогонь відрізняється від попелу. Вогонь породжує попіл, але попіл ніколи не породить вогню. І поміж блудниць Шамхат була чужою, відколи її тінь злилася з тінню Енкіду. Брат її пішов, а тінь його залишилася.
Пан з Ніппура з витонченою жорстокістю оголював її душу, витягував з середини тіла, як рибу витягують з води, і ця риба поволі конає на сонці. Голосу її не чути люди. Лише боги знають, що кричить риба в передсмертних муках.
— Шамхат, — тихо-тихо мовив пан з Ніппура, — я маю для тебе дуже добре вино. Давай вип’ємо його удвох, і ти відкриєш мені своє тіло, знявши з нього усі прикраси, бо для цього ти прийшла сюди. Взамін знятих прикрас я подарую тобі інші — для волосся, шиї, грудей, рук. Коли ти повертатимешся додому, вони так сяятимуть і дзвенітимуть, що всі урукські жінки помруть від заздрощів. Я дуже багатий, Шамхат. Ти не пожалкуєш, що прийшла сюди…
Він сягнув рукою по невеликий темний глечик, що стояв на окремому столику, налив у чашу прозорого вина, що пахло квітами, й простягнув її Шамхат. Вона прийняла чашу з його рук, їхні пальці зіткнулись, й вона відчула священний трепет свого тіла, наче того першого дня, коли її лоно прийняло чоловічу силу. Вона не думала, що це може ще колись повторитись. Мабуть, то був справді один з богів. По тілу поповзли мурашки, а далі вона відчула млість, і спробувала сказати:
— Я твоя, мій пане.