Що таке українська література

Улітку 1923 року один із найгеніальніших українських поетів XX століття Павло Тичина, прибувши до тодішньої столиці України Харкова на посаду співредактора щойно заснованого часопису «Червоний шлях», трохи розгублено запитував: «Харків, Харків, де твоє обличчя?» Гадаю, якби він писав свій тетраптих «Харків» десь років через п’ять — скажімо, наприкінці 1928-го, — то розпочав би його іншими словами, бо тоді поет достеменно би знав, що обличчям Харкова є Держпром — Будинок державної промисловості на теперішньому майдані Свободи. Цей небошкряб із бетону та зі скла, заввишки 63 метри, було зведено в 1925—1928 роках за проектом архітекторів Сергія Серафимова, Самуїла Кравця та Марка Фельгера. Згідно з конкурсними умовами, Держпром повинен був стати величною пам’яткою українського національного стилю, тобто необароко. Щоправда, з дев’ятнадцяти поданих на конкурс проектів лише проекти Дмитра Дяченка (для нього бароко й українська вдача та державність узагалі були синонімами), а також Івана Фоміна мали прикметні риси необарокового стилю. Тим часом проект-переможець — чистої води конструктивізм. Як казав сам Сергій Серафимов, Держпром — це «завод, що став палацом». Хоч, зрештою, — як для кого. Для Серафимова — «завод», а для Теодора Драйзера — «побачене в Харкові диво». Так чи так, а Держпром був найбільшим небошкрябом тогочасної Європи.

Та річ не лише в його циклопічних розмірах. Держпром — воістину прекрасний. Він прекрасний і вдень, зусібіч облитий сонцем, і вночі, коли рух машин та людей стихає і я можу спокійно кружляти довкола нього на своєму ситі-байку, та особливо — ввечері. Цю велетенську легку й граційну споруду розташовано фасадом на схід так, щоб призахідне сонце наскрізь просвічувало сотні її вікон. І тоді вся вона стає мов полум’яна. Недаремно сусідній узвіз названо ім’ям Пассіонарії. Зупиніться коли-небудь увечері на ажурному Мості закоханих, що ніби лине над узвозом Пассіонарії, й погляньте на панораму Держпрому. Мені здається, ви зможете легко збагнути пафос творців Українського Ренесансу 1920-их років, отих «перших хоробрих», «аргонавтів української інтелігенції», великих мрійників і будівничих нової України — України не «вишневих садочків», а стрімкого й могутнього пориву вперед, у світле майбуття, в невідому «загірню комуну». Принаймні для мене Держпром — це ніщо інше, як утілений у бетоні й у склі Український Ренесанс — сказати би, «боротьбистська» візія моєї Вітчизни. Словом, стоячи погожого літнього вечора на Мості закоханих, я годен освідчитися Держпрому в любові. І не я один. Не вірите? То ось вам чудесна комедія колишнього «боротьбиста» і президента ВАПЛІТЕ Юліана Шпола «Катіна любов…» Вона вийшла окремою книжкою 1928 року в серії «Театральна бібліотека», що її видавало «Державне Видавництво України». На сцені ця комедія, на жаль, ніколи не йшла, тож дозвольте я трохи розкажу вам про неї.