Що таке українська література
- Автор: Ушкалов Леонид Владимирович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-206-2
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Що таке українська література». Краткое содержание книги:
Принаймні коли я читаю шевельовські спогади про Харків 1920—1930-их років, враження «вічної молодості» мене не покидає. Ті самі вулиці, майдани, театри, пам’ятники, сквери, університет… «Я виріс у цьому місті, — каже Шевельов, — я був його частиною, і воно було частиною мене…» І, хоча я виріс не в Харкові, це місто є частиною мене, бо я живу тут довше за Шевельова — тридцять п’ять років. Та річ, зрозуміло, не тільки в цьому. Річ іще й у тому, що люди, про котрих згадує Юрій Володимирович, були й у моєму житті — тільки на півстоліття пізніше.
Ось, скажімо, однокурсник Шевельова — Василь Олексійович Повх. Він, пише Юрій Володимирович, дебютував як літературний критик десь близько 1933-го. Видатним літератором Повх не став, але на зламі 1950—1960-их років був ректором Педагогічного інституту. А вже наприкінці 1980-их я читав йому лекції чи то з давньої літератури, чи з літературної систематики. Так-так, я читав лекції однокурсникові Шевельова! На ту пору Повх був уже на пенсії. Він зустрічав мене в коридорі — класичний темний костюм, така сама краватка, чисто голена голова і якийсь сумний вираз очей — тиснув руку й питав: «Леоніде Володимировичу, можна я послухаю вашу лекцію?» А потому сідав між моїми студентами десь на другу-третю лаву, уважно слухав, дякував і йшов собі геть аж до наступної лекції. Що він при цьому думав, що почував? Не знаю. Я важко сходжуся з людьми. Тому нічого не питав. А Василь Олексійович мовчав. Те покоління взагалі було мовчазне. Скажете, страх. Не думаю. Мені здається, покоління Шевельова було мовчазне тому, що на його долю випали надто жорстокі випробування. Мабуть, той гебіст, котрий 1985 року, закінчуючи допит, сказав мені: «Леонид Владимирович, вам очень повезло, что сейчас не тридцать седьмой», — таки мав рацію. Мені й справді поталанило — я народився пізніше.
А однокурсником Шевельова в аспірантурі був уже згаданий Федір Пилипович Медведєв. Його портрет Шевельов змалював отак: «Він не був грубий, але виглядав пухким і готовим розплистися, — не знаю, чи таке з ним пізніше сталося, був дуже чепурний, і його дуже м’яке на вигляд волоссячко було акуратно поділене проділом…» Дивно, але якраз таким я і пам’ятаю професора Медведєва на лекціях п’ятдесят років опісля: невеличкий на зріст, кругленький, акуратний. Як і за часів Шевельова, його позаочі звали «Федя». В аспірантурі в академіка Булаховського Медведєв писав дисертацію про розвиток сполучників в українській мові. Шевельов не шкодує іронії, коли говорить про нього як про вченого. «Історія Феді Медведєва, — каже він, — це документ доби, що нищила чи відштовхувала таланти і сприяла нікчемностям». Може, і так — не сперечатимуся. Хоча, з другого боку, всі ми — «документи доби», тільки кожен по-своєму…
Федір Пилипович читав нам кілька курсів. Того, як він трактував академічні питання, я вже не пригадую, зате ще й досі пам’ятаю, як він розказував про своє босоноге дитинство; про те, як колись, у юності, забув удома конспект і прочитав за одне заняття мало не половину курсу української мови; про пишний бенкет на П’ятому міжнародному конгресі славістів у Софії; про те, що має звичку писати лежачи, бо так найкраще думати… До речі, написав він за життя чимало, зокрема чи не перший за часів радянської імперії підручник із історичної граматики української мови. Кажуть, хтось із молодших колег при нагоді спитав Медведєва, як йому вдається так багато писати, на що Федір Пилипович відповів: «Та ото вийду з дому й думаю: чи до дівок піти, чи статтю написати. Та й вирішу — краще напишу статтю». Регіт — ось іще одне, що зринає в пам’яті, коли я згадую Медведєва. По-перше, Федір Пилипович говорив надто голосно (мало хто знав, що на фронті він зазнав контузії, тому недочував), а по-друге, постійно намагався жартувати. Проте його очі були сумні. Мені здавалося, що він дуже самотній… Востаннє я стрів старого професора вже під час розвалу радянської імперії. Медведєв страшенно змінився. Він повільно та непевною ходою брів проспектом Леніна — манюсінький, худий, мов скіпка (чорний костюм висів на ньому мішком), зі своїм великим шкіряним портфелем. Так може йти лише чоловік, до котрого нікому в світі немає діла.