Мондеґрін

Габа подумав хвилинку. Знову глянув за вікно. Кобиляча Голова зникла. Вітер розгулявся, але балтійські брили нікуди не поділися. Вони чорніли, синіли і кружляли над містом, ставало ясно, що дощ не вщухне до ранку.

— Чесно кажучи, тепер я вже зовсім нічого не розумію. А навіщо тоді я? В чому сенс?

— Він у тому, — весело пояснила Лукойє, — що дядечко Петро вважає, ніби його племінниця вже достатньо розумна, і настав час ставати щасливою.

— У матримоніальному сенсі цього слова?

— Авжеж, — кивнула вона і щиро засміялася. — Та ви не лякайтеся. Це так вважає дядечко, не я.

— Не бажаєте стати щасливою? — серйозно зацікавився Габа.

— Я щаслива, і в мене все гаразд.

— То що ж ми в такому разі будемо з вами робити? — розвів руками Габінський. — Навіщо ми з вами зустрілися, навіщо п’ємо цей коньяк? У часи війни гуманітаріям потрібно мати чітке розуміння власних мотивів, наслідків та їхніх причин.

— Знаєте, — засміялася Оле, — дядько постійно намагається мене з кимось познайомити, але ж я не з усіма познайомитися бажаю. Та коли він розказав про те, як ви освящали бакалію, це мене дійсно вразило. А крім того, вечір у мене вільний, ось і вирішила, що нічого поганого в тому не буде.

Лукойє замовкла, кілька секунд вивчала літню пару за сусіднім столиком, відпила чаю, відкусила пляцок.

— Що скажете?

Габа спочатку нічого не сказав, тільки з’їв невеличкий шматочок булочки, а потім зауважив:

— Я так розумію, він попросив мене, щоб я типу навчав вас, хоча вас навчати нема вже чого, а вам сказав, що я божевільний і мені потрібне спілкування? Так? От за що я не люблю Петра, так за це постійне піклування про мене. Чого не відняти у киян, так це абсолютної неповаги до внутрішнього крихкого світу переміщеної особи.

— Ви не зрозуміли…

— Я казав йому вже, — Габінський відчув, як у нетрях його багатоокого «я» підіймає голову Бджола Великого Гніву, — що не божевільний, більш того, ходжу регулярно до психіатра, тому в мене наразі все гаразд. Тільки іноді голова болить. Зрештою, це нікого не повинно обходити…

Габа спітнів (хробак — личинка комахи), йому засяяла усмішка та сріблясті окуляри Лаврентія. Схопившись за голову (яка живе в землі), він докладав страшенних зусиль, щоб стриматися. Проклятий досвід. Проклята війна. (Миколай від хробаків Порохном узявся. Сам спаситель на вратах Поздовж перепався.)

— Але як я сміялася! — глянувши просто в очі Габінського і торкнувшись його вологої долоні, додала Лукойє, чим моментально відігнала нав’язливу неприємну реальність. — Це так добре, що ви приятелюєте з дядечком Петром, їй-бо, пане Габінський, свята цибуля та укріп, це мене просто вразило!

— Справді? — Габа усміхнувся своєму коньяку, зробив великий ковток (ніхто не стане падати на підлогу та кричати) і, намагаючись діяти якомога тихіше, забрав руки зі стола й заходився таємно терти долоні об штанята.