Прибутні люди

7

Як тільки спадала друга повідь, з’являлись у діда Йосипа ночувальники. Вони приходили в середу під вечір із лозовими кошиками, з новенькими, від яких ще вставав дух паленої глини, горнятками й глечиками, з дійвом, олією та іншим крамом. Були це люди здалеку, аж із-за Дніпра, з Полтавської сторони, із Лінляви, Прохорівки, Піщаної. А забивалися вони сюди ради завтрашнього базару в Межирічі, на Містечку, як називали саму торговицю. Отож, підходили зарання, щоб, переночувавши «по дорозі», назавтра вдосвіта рушити за три кілометри звідси до самого Межиріча й устигнути якраз на самий початок базару. Ішли вони з однією метою — збути свій крам і купити поросят, якими здавен славився межиріцький базар. Та більш ніде їх останніми часами у ближніх районах ні на Правобережжі, ні на Лівобережжі й не можна було придбати. А колись, кажуть, гриміли ярмарки і в Ліплявій та Піщаній, і туди правились через Дніпро й правобережці, щоб дістати собі коней. Але ж то було колись, за нормального життя, коли дозволялося людям держати коней, «коли люди були ще хазяйнами в себе дома, хлопче».

Оці дідові ночувальники були найбажаніші гості для Василька. Тут він уже не зівав, тут уже він вився хмелем коло дядьків, дихаючи димом їхнього «продьористого» самосаду і слухаючи їхню повільну, розсудливу, безконечну балачку. Був серед них «філософ» дід Остап Сорока з Прохорівки із плетеними кошиками, що рипіли ще здалеку, як тільки дід завертав по дорозі на Голосіївку. Вони в нього розгойдувалися, перекинені на реміняці через плече на грудях і на спині, й пахли новою лозою, вабили око білим плетивом. Дід був високий, у білих полотняних штанях і сорочці, в сірому бавовняному піджачку й у солом’яному брилі. Його невеличке рум’яне обличчя просвічувало крізь рідку полотняну борідку і було таке добре, що дивлячись на нього, Василько мимохіть посміхався. З дідом Остапом приходив вайлуватий і чорнявий, аж синій дядько Ничипір з базаром у двох кошиках, таких, як і в діда, тільки вже з потемнілою, деінде проламаною лозою. Ішли в гурті ліплявські Марко, Лука й Матвій — три апостоли-євангелісти, як їх називав дід Йосип. Це були дебелі жилаві дядьки із задубілими на колгоспних вітрах обличчями. Усі вони, як і дядько Ничипір, воювали ще рік тому й носили зараз вицвілі до полотняної сірини солдатські гімнастерки. Марко накульгував на праву ногу, в Луки одна рука була в шкіряній рукавиці й майже недвижима, а Матвій так би наче й зовсім справний, та тільки попрострелювані в нього плече й литки, і в одній ще й досі стирчать кулі. Матвій ніс у кошиках горнятка й глечики, а Марко та Лука йшли з дійвом і олією. Вони і дядько Ничипір відсипали бабі Явдосі для малечі сиру, сметани й наливали олійки з бідона запашної, полтавської. Був з ними ще й дядько Федір, вузлуватий такий дядечко, теж апостольської вдачі чоловік, бо й він «для пуцьверинків» давав грудочку сиру і грудочку масла «губи помастити».

Приходив на балачку розізнати, чим воно дихає лівий берег» і дядько Тарас Петрівний. Ділилися самосадом, закручували товстеленні цигарки, покахикували, всідалися на призьбі, хто на стільчику, хто на дривітні. Василько наспіх дохоплював із читанки вірша й вибігав до ночувальників, терся коло діда Йосипа або дядька Тараса.