Доки світло не згасне назавжди
- Автор: Кідрук Максим Іванович
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 9786171272927
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Доки світло не згасне назавжди». Краткое содержание книги:
Рута погасила екран – їй забракло рішучості додивитися до кінця, хоча ще секунд двадцять після того не відривала нерухомого погляду від телефона, безуспішно намагаючись відновити колишнє впорядковане розуміння життя. Поміж її скронями немовби напнули розжарену струну, що несамовито вібрувала. Руту млоїло, проте вона не наважувалася вдихнути, щоби побороти напад нудоти.
– Це пиздець… – прошепотіла вона.
– Похорон у середу, – сказала Іванка.
І так наче цього всього було недостатньо, Рута повернула голову та, ковзнувши поглядом по дверях кабінету біології, згадала про дружину Чорная.
– Стоп! А Анна Ігорівна? На кого ми зараз чекаємо?
Дружина Якова Демидовича, тридцятивосьмирічна Анна Чорнай, працювала у 12-й школі вчителькою біології.
– Я тобі писала, – з легким докором у голосі промовила Іванка. – Цілий вечір ніхто з Телеграму не вилазив. Пацани переконували, що на перший урок можна не йти, типу, Анна Ігорівна не прийде на роботу, і нас або відпустять, або пришлють на заміну когось лівого, та ми вирішили, що це неправильно. І ницо. Розумієш? Це так, ніби ми користаємося з того, що в неї загинув чоловік. І ми вирішили прийти.
До дзвінка залишалися лічені хвилини. Рута не відводила розгубленого погляду від дверей, під якими зібрався весь 11-А. У руці надривався телефон, сповіщаючи про сотні непрочитаних повідомлень із класного чату.
– Коли похорон? – перепитала вона.
– У середу.
Рутині брови з’їхалися на переніссі.
– Я піду. Треба обов’язково піти. Треба її підтримати.
Серед учнів Анна Ігорівна була далеко не такою популярною, як її чоловік. До неї ставилися з повагою, проте навряд чи хтось назвав би її улюбленою вчителькою. Їй чогось бракувало: чи то терплячості, чи то притаманних її чоловікові галантності й одержимості своїм предметом. Тож пропозиція піти на похорон, аби підтримати Анну, спершу заскочила Іванку зненацька. Не те щоби дівчина категорично не хотіла йти, просто не замислювалася над цим. І лише зрозумівши, що відмова прозвучить щонайменше дивно, Іванка енергійно закивала:
– Я теж піду. Я з тобою.
Рута кивнула у відповідь, а тоді схилила голову й у марній спробі притлумити болюче пульсування затиснула пальцями перенісся. Головний біль гарячим поколюванням опустився на очі й засів там аж до вечора.
5
Похорон перенесли – спершу на четвер, потім аж на ранок суботи. В ніч убивства, ще до того як його сина заарештували, Стеренчук-старший узявся обдзвонювати знайомих: смикав за ниточки – всі, до яких міг дотягтися. Юрій Стеренчук був людиною товариською та дуже небідною, тож знайомих мав чимало, зокрема й серед працівників прокуратури та поліції. Тож у неділю лікар, який проводив експертизу тіла, нібито виявив у крові Чорная чималий вміст алкоголю. У понеділок уранці адвокати затриманого зустрілися зі слідчими й озвучили власну версію подій: сутичка почалася до того, як Стеренчук і Чорнай потрапили в поле огляду камери, і винуватцем конфлікту був саме Чорнай. Про самооборону, вочевидь, не йшлося – запис інциденту відкривав небагато простору для маневру, – та висновок судово-медичного експерта давав змогу акуратно змістити акцент із навмисного вбивства на дії у стані афекту. Проте адвокати схибили: Чорнай слабував на серце і зовсім не вживав алкоголю. У 12-й школі про це знали навіть прибиральниці. Олександра Скрипаль, директорка школи, поклопоталася, щоб у вівторок про це дізналися ЗМІ. Опублікована того самого дня стаття зчинила галас, завдяки якому суддя ще двічі протягом тижня призначав додаткові експертизи (остання довела, що Чорнай був тверезим) і лише в п’ятницю ввечері дозволив родичам забрати тіло з моргу.
Спочатку на похорон збирався весь 11-А. Коли стало відомо, що Якова Демидовича ховатимуть у суботу, кількість охочих попрощатися з учителем скоротилася рівно вдвічі, а зрештою до Молодіжного кладовища приїхали тільки Рута, Іванка та троє їхніх однокласниць.