Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
Але цей мій історичний матеріал, властиво документ має багато доказів, хто в той час силкувався і стояв на чолі. Сьогодня, з невідомих причин роблять чомусь з С. Петлюри творця нашого війська, а фактично, він весь час лише його руйнував. Хочу тут коротко пояснити про історію Корпусу Січових Стрільців Коновальця. Після розформовання загону Січових Стрільців як охорони Центральної Ради, з проголошенням Гетьманщини 29.4.1918 р. Коновалець і Ко залишилися в Київі і підпільно забавлялися «політикою». Деякі старшини і стрільці розлізлися по всій Україні і не знали, що їм робити. До дому, до Галичини їхати не хотіли, а може й боялися, що при найкращому можуть попасти на західний фронт як вояки австро-угорської армії, біда! А тут спокушали добрі часи отаманії за Центральної Ради, і може ще колись тут можемо відіграти ролю, та ще й заробити. Треба жити. Багато з них пішло влітку у відоме большевицьке повстання на Таращанщині і Звенигородщині, що очолювалася б[увшим] членом Центральної] Ради Шинкарем і большевицьким підпільним ревкомом. Порядніші під фальшивими документами, повлаштовувалися на працю як біженці з Холмщини, Волині тощо. Почали вони потроху пробиратися і до Запорізьців. Всі запорізькі частини, за винятком 2-го Запорізького полку, яким командував тоді Болбочан, не тільки, що не мали жадного бажання і законного права їх приймати, але просто їх ненавиділи за їхнє політиканство в минулому і деморалізацію. Урядово справа з бувшими полоненними вояками австрійської] армії теж ще не була вияснена. За тихим дозволом ген[ерала] Натієва полк[овник] Болбочан почав цих «сердяг» брати під свою опіку. На початку зформував з них сотню, а згодом і курінь 5-й поза штатом.
Весь той час він ганяв на Чернігівщині день і ніч їх на теоретичне і практичне навчання і то по нашому! Ці всі навчання, муштри, вправи, ці ославлені пізніше невідомо для чого січовики кляли й проклинали. Навчання, му[ш]тра, вправи, завдання, далися їм взнаки до смерти, але полк[овник] Болбочан таки зробив з них вояків. Підготовляв кадри. Після закінчення вишколу й перевишколу, в одному з наступніх боїв на пограниччю з регулярними московськими частинами большевики облили їх кровю. Тоді Болбочан призначив їх курінним Сотника Р. Сушка. Там були старшинами хор[унжі] Чайківський, Загаевич 554, МЕЛЬНИК Федір, Стефанів, Борис, Андрух 555 та ін.
Після позитивного полагодження справи цих б[увших] полоненних австро-угорської армії між урядами Української Держави і Австро-угорським Гетьман дав дозвіл формувати Загін Січових Стрільців у Білій Церкві. І всі ці люди з 5[-го] заштатного куріня 2-го Запорізького полку здавши зброю в Штабі полку у м. Воронку 8-го жовтня 1918 р. були відіслані транспортом до Білої Церкви на формування Загону С[ічових] Стрільців згідно наказу по Військовій Офіції Української Держави ч. 440. А за півтора місяці пізніше ці Січові стрільці командували вже в Корпусі С.С. «дивізіями, бригадами, полками».
7) Хочу тут додати, коли ми з 2-м Запорізьким полком приїхали з Чернігівського фронту на пограниччю до Харкова в ніч з 14 на 15.XI. 1918 р. з ранку був парад і огляд полку командуючим VII-м Харківським Армійським Корпусом Генерального Штабу Генеральним Значковим Олександром Лігнау. Перед тим за Гетьманщини він здається був віце міністром військових] справ. 2-й полк мусів йти в повному боевому шику з Балашовського двірця на Миколаївську площу. Це біля 7–8 верст. Боєвий склад полку на той час був: 1600 багнетів, повного складу кінна сотня, з 12 легкими кулеметами, сотня 24 станкових кулеметів — к[оманди]р сот[ник] Кущ 556, 2 гарматні батареї. Командирів курінів не перераховую. Всі були одноманітно вбрані — згідно приписів уніформи Армії Української Держави. Коли ми йшли по місту, то нам кидали квіти і робили цілу дорогу овації.
Огляд робив ген[ерал] Лігнау, який дякував нас на бої на Чернігівському пограничному фронті як полковникові Болбочанові і всім Запорізцям. По огляді й параду, він звернувся з чулою промовою до полку, в якій підкреслив ролю Запорізців сказавши «тут, перед ним стоїть не тільки регулярне військо Українське воскреслої Держави, але нащадки старих лицарів Запорізьців, і стверджую з чистим сумлінням фахівця, що добра також була гвардія російська (в російській] службі він командував гвардійськими частинами), але я не можу її порівняти з тими бійцями Запорізьцями, що стоять зараз перед мною. Хай живе Гетьман і Україна, та її вірне Новітнє Запорізьке Військо! Слава ВАМ І ВАШОМУ БОЙОВОМУ КОМАНДИРОВІ!»