Теорія літератури

Після розпаду МУРу його статті періодично друкувалися в журналі «Україна і світ», який виходив у Гановері, в «Українській літературній газеті», що друкувалася в Мюнхені, а після її перетворення в журнал «Сучасність» — у журналі. Крім того, з 1955 р. Костецький керував власним видавництвом «На горі», яке стало головною трибуною письменника.

Костецький і справді, будучи активістом, членом управ і редакцій, був ще й «письменником». З таким титулом його ім’я часто фігурувало у звітах про МУРівські дебати в тогочасній пресі. Багато інших ораторів додавали до своїх прізвищ академічний титул «доктор» чи «професор».

Як письменник Костецький дебютував у повоєнній табірній періодиці, викликавши в частини «докторів» і в деяких колеґ-письменників реакцію глибокої ненависті[750]. Він розпочав свою літературну діяльність з не меншою енергією, ніж критичну і теоретичну. У всіх виданнях МУРу друкувалися, а також виходили окремо його оповідання, вірші, переклади. Він писав і п’єси, одна з яких була в скороченні надрукована «Аркою».

Як немало «мурівців», Костецький страждав манією особистої величі. В пізніші часи він виношував багато фантастичних планів. Один із них — написати роман німецькою мовою, який би перевернув німецьку літературу. Інший — написати роман-тетралогію українською мовою, який мав принести йому Нобелівське визнання. Про це він, зокрема, згадував у 1962 р.: «Над тетралогією я працюю з перервами приблизно від 1930 або 1931. З неї „Людина без чару“ мала б стати чимсь паче книгою книг сторіччя. …Я пишу книгу, мовити б, у Нобелівському роді, тобто як роман, за який не присудити Нобелівську премію не було б ніяких підстав…»[751]

Літературна ситуація в МУРі мала ті ж самі два компоненти, що й українська літературна ситуація в кінці XIX віку. Вона, з одного боку, відзначалася кризою традиції, з іншого — впливом західних ідей. Ми вже згадували першу велику публічну доповідь Костецького «Український реалізм XX сторіччя», в якій було висунуто гасло «неповороту назад». Воно означало передовсім заперечення дотеперішньої класичної традиції народницького реалізму, а для самого Костецького було точкою відліку іншого, нетрадиційного, ненародницького дискурсу, який хоч і відразу не називався ним модерним чи модерністським, усе ж мав багато відповідних ознак.

Стара література «тихих верб» (ці «тихі верби» Грінченка особливо любив саркастично згадувати Костецький), яка вмерла з появою Підмогильного й Петрова, Захід, безперечно, не цікавила. Але нова література, ледве народившись, стала жертвою терору й була знищена в зародку. Єдиний вихід бачився в дальшому творенні нового. На самому початку літературної кар’єри Костецький ще не впевнений у назві, іменуючи «нове» то новим реалізмом, то романтизмом, то експресіонізмом, то сюрреалізмом.