Теорія літератури
- Автор: Павличко Соломія Дмитрівна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко "Основи”
- ISBN: 978-966-500-307-6
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Теорія літератури». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
* * *
«Літературно-теоретичні та літературознавчі статті й дослідження Соломії Павличко сприяли створенню нового рецепційного клімату для трансформації нашого сприйняття української літератури і, поза всіляким сумнівом, розширили наш горизонт літературних сподівань. Інтелектуальне багатство, динамізм літературно-теоретичних пошуків, постійний творчий неспокій, непересічність мислення, наскрізь модерне світосприйняття засвідчили, що Соломія Павличко відкрила простір нових можливостей для українського літературознавства XXI сторіччя».
Марія Зубрицька
«Модернізм означав розрив з народницькою концепцією української літератури як „мужицької“, розрив з чистим реґіоналізмом народників… Але, висуваючи гасло європеїзації української літератури, модернізації поезії, українські поети 900-х років робили це не в ім’я утворення нової якості поезії, лише в ім’я оновлення, модернізації реґіоналізму.
Народники репрезентують етап чистого реґіоналізму; Вороний, Олесь, Чупринка — етап модернізованого реґіоналізму як такого, однаково, як народницького, так і модерністського»[741].
Докопавшись, таким чином, до глибинної вади модернізму, Петров сприймає його критично, однак вважає значущою ланкою естетичного руху, адже із запереченням модернізму 900-х народжувався у 20-х неокласицизм, до якого зараховував себе сам Петров у свій перший київський період і який найбільше імпонував йому в його німецькі часи. Петров продовжив критичну лінію Миколи Зерова, пунктирно окреслюючи внутрішню суперечливість модернізму. Розпочата у 20-і роки деканонізація українського поетичного модернізму могла б бути доведеною Петровим до завершення, якби він сконцентрував свої погляди на цю тему в одній цілісній праці. На жаль, він не зміг чи не встиг цього зробити.
Отже, застосовуючи термін «модернізм» у традиційному для української літературної історії сенсі, Петров не міг користуватися ним із метою характеристики того, що було модернізмом в іншому, європейському розумінні цього поняття і що вичерпувало суть мистецтва «нашого часу». Саме в цьому, останньому сенсі поняття був модерністом художник Линник з роману «Без ґрунту». Це підтверджує розлога характеристика його творчості, в якій присутні такі складники, як модерна концептуальність, зосередженість на деструкції, самота, принципова відірваність від ґрунту, самодостатність, грайливість (гра заради гри), індивідуалістичність аж до надіндивідуального, «розумова конструкція», міфологічність, доктринальність, антинародництво, недовірливість до людей, трагізм, внутрішня тривога. Проте Линника автор не називає модерністом. Якщо модерністом є Витвицький (читай Філянський, Олесь, Вороний), то Линник, зміст творчості якого зовсім інший, модерністом, ясна річ, бути не може. Історично, на думку Петрова, назву «модернізм» дістало те, що ним, по суті, не було. Справжній модернізм у дусі роману «Без ґрунту» не мав жодної назви. Питання назви так і залишилося нез’ясованим.
Антинародництво, або Стан сучасного літературознавства
Початком і кінцем, альфою й омегою дискурсу Петрова часів МУРу було послідовне, навіть аґресивне антинародництво як фундаментальний принцип, ракурс аналізу в літературознавстві, основа для знищення старого й побудови нового канону, критерій оцінки традиції.
Публікації Віктора Петрова в періодиці МУРу починаються з блискучої критики народництва в статті «Проблеми літературознавства за останнє 25-ліття (1920—1945)» і не менш ефектно завершуються статтею в «Арці» (ч. 3—4 за 1948 р.) «Естетична доктрина Шевченка», яка мала підзаголовок «До поставлення проблеми».
В першій згаданій праці, надрукованій у науково-літературознавчому збірнику «Світання», Петров аналізує теоретичну спадщину, що залишилася теперішньому поколінню, тобто тому, що дістало можливість вільно працювати в 40-і роки. Він визначає дві головні течії 20-х років: народництво Сергія Єфремова та його послідовників і антинародництво неокласиків Зерова, Филиповича, Драй-Хмари з їхніми послідовниками (сюди Петров відносить і себе). В 30-х і перші, і другі сходять з літературної сцени, а їхнє місце заступають неонародники — Сергій Пилипенко[742] (до того був прихильником модернізованого просвітянства) та Олександр Дорошкевич, який раніше вагався між двома напрямами. Офіційне літературознавство тієї епохи сповідує «тотожність» «мова — література — народ»[743]. Дещо менше й побіжніше Петров згадує про теоретичні засади Дмитра Чижевського та учнів Олександра Потебні, які розробляли історичну поетику.
Банкрутство народництва як фундаменту літературного теоретизування у 20-і роки стало очевидним. Народництво виявилося анахронізмом. Воно вичерпалося, «не відповідаючи завданням, висуненим суворою дійсністю»[744]. Зрозуміло, що присуд Петрова стосувався й 40-х років.
Аналізуючи стан теорії у 20-і роки, Петров зазначав: «Посилання на тисячолітнє існування народу перестало для нас грати ролю переконливого арґументу, і це відповідає реальному станові речей, бо навіть саме існування народів за наших часів перестало бути незаперечуваним фактом». «Ми» — охоплювало передовсім неокласиків.
741
Петров В. Микола Зеров та Іван Франко // Рідне слово. — 1946. — Ч. 6. — С. 37.
742
В. Петров тут неточний. С. Пилипенко не міг заступити місце неокласиків, тому що був заарештований 29 листопада 1933 р. і розстріляний у березні 1934 р., тобто більше ніж за рік до арештів М. Зерова (ніч з 27 на 28 квітня 1935 р.), П. Филиповича і М. Драй-Хмари (обидва — 5 вересня 1935 р.). (Прим. ред.)
743
Петров В. Проблеми літературознавства за останнє 25-ліття (1920—1945). — С. 49.
744
Там само. — С. 45.