Полуничний сезон

— В моїй голові теж не вкладається. Я вже скільки всього передумала… Ніколи стільки не думала. Ага, ти питаєш, який він був, коли з області повернувся. Такий, як завжди. Нічого поганого за ним не помітила.

— Може, його хтось скривдив?

— А за що його людям кривдити? Траплялося, я гиркала, але він того ніколи близько не брав до серця. Сміявся: «Щоб то була за жінка, якби тільки гладила чоловіка».

— За що ж ви на нього гиркали?

— Так, за дрібнички. Він у мене, як більшість чоловіків, не дуже охайний був, міг отак прямо з вулиці в чоботях впертися у світлицю. А я люблю порядок, чистоту. Більше ж не було за що — не п'яниця, не волоцюга, не ледащо. Хазяйство тримали незгірше, ніж у людей. Правда, останнім часом все більше я біля нього поралася. Це, певно, мучило Івана, бо він став приставати до мене, щоб звести трохи живності, тримати тільки корову й одне порося, ну й курей. Для нас, мовляв, вистачить, діти вже дорослі, самі на себе зароблять, гроші про чорний день є. Тільки, скажу я вам, не так уже й багато в нас тих грошей, як люди говорять. Через те й хати не збиралися будувати.

— Комусь із хлопців?

— Може, й для них згодилося б. А поки хай би ми пожили, як тепер люди живуть.

— Але ж у вас і ця хата добра.

— Де там у лиха добра. Хіба не бачите, які нині зводять? Як палаци: на багато кімнат, на даху другий поверх, літній. А ми хіба гірші від людей? Чи не трудимося весь вік? Та й меблі не завадило б поміняти. Була я у Ганни Сарайчучки, бачила, який у неї гарнітур. Весь так і сяє, мов сонце. А в нас що — старе, допотопне. Перед дітьми соромно. Ніби ми лежебоки які. Так що треба тих грошей та й треба.

— Хата — загата, — зронила перші слова Люба.

— Тож-бо воно і є, — підхопила Дарка. — А Іван не завжди в цьому розбирався. Йому аби було чим грішне тіло прикрити та щоб не голодний. А воно ж не ті часи вже, не повоєнні роки, коли раді були шматкові черствого хліба. Він цього не хотів розуміти, і ми трохи гиркалися.

«Не так уже тихо й мирно жили ви, якщо вникнути, — думав Турчин. — І взагалі, люди ви дивні: маючи такі хороми, мріяти про ще кращі, а жити в літній кухні разом із мухами? А все, здається, ви, Дарко. Недаремно ж моя мама вас недолюблює».

— Кажуть, Іван Семенович записки зоставив.

— Написав аж дві, то одну порвав, а друга є.

— Можна глянути?

— Немає. Хлопці разом із усім спалили, хоч я й просила не робити цього: хай би… на пам'ять…

— Що ж він у них писав?

— Просив дітей, аби про мене дбали, щоб не гнівалися на нього, бо, мовляв, така його доля. Ще розказував, де поклав гроші, які брав на брикет.

— Ви самі читали ті записки?

— Ні, брат мені читав, бо я за слізьми світу білого не бачила. Як я тепер жити буду, сама не знаю. І люди стали хату обминати. Може, мені спродатися та виїхати?

Турчини на те нічого не сказали, та й Дарка, либонь, не ждала від них порад, бо по хвильці знову стала побиватися над своєю долею. І вже знову для неї, окрім її горя, нічого не існувало.

Як вийшли од Павлюків, небо вже засіялося зорями, з берегів тягло прохолодою, і Люба, взявши Павла під руку, міцно притиснулася до нього. Крізь одежу чув, як тіло дружини дрібно тремтить.

— Ти змерзла?

— Не знаю… Мені моторошно якось. А тобі?

— Мені теж.

— Ти вже знаєш, чого повісився Павлюк?

— Так, здогадки різні…

— А мені здається, тут усе сплелося докупи: і хвороби, і бурчання Дарки, і літня кухня…

Павло довго мовчав.

— Як там воно не є, а Павлюк вчинив велику дурницю, — врешті сказав і міцно притиснув Любу до себе.

У небі холодно переморгувалися зорі.