Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
Світлиця була зі смаком обставлена новими меблями, два килими висіло на стінах, один застеляв диван-ліжко, четвертий, найбільший, — підлогу. У серванті поблискували кришталь, порцелянові сервізи. Були ще фотопортрети Івана, Дарки і їхніх синів. Усі вони дивилися на світ весело, безтурботно.
Дарка посадовила гостей у глибоких кріслах, сама стала навпроти, зіпершись об широку, лиснючу шафу. Мовчала. В кімнаті кублилися сутінки, і те мовчання гнітило. Люба трохи висунулася з крісла, щоб своїми ногами торкатися Павлових.
— Ой, чого це я стою! — спохопилася Дарка. — Ви ж у гості прийшли, а я стовбичу. Зачекайте хвилиночку, я зараз…
Дарка кинулася накривати стола. Рухи її були то надто повільні, то надто швидкі, між собою не в'язалися, і видно було, що тяжка, невідступна думка тисне на психіку жінки, відвертає од реальності. Принесла тарілку нарізаної шинки, покрутила в руках і забрала назад. Потім довго не появлялася, а як увійшла, руки були порожні. Взялася різати хліб і не зупинилася, поки не. порізала весь буханець. Часто якось злякано поглядала у вікно, яке все більше затуляли сутінки. Дерева в саду вже злилися, білі стіни літньої кухні потемніли.
— Ой, чого це ми сидимо в темряві! — Дарка сплеснула в долоні і підняла руку до вимикача.
Світло спалахнуло відразу трьома лампочками. Тепер Павло міг роздивитися Дарку добре. Вона дуже змінилася: під очима синці, на обличчя ніби накинули маску, руки ледь помітно тремтять, погляд блукає по хаті, підлозі, стінах… Коли стіл все ж було накрито, Дарка знову вийшла, цього разу не появлялася вже довше, а як, зрештою, ступила на поріг, була ще сумнішою — здавалося, десь там, у сусідній кімнаті, з кимось зустрілася, і той нашептав їй багато неприємного.
— Оце ж я вас голодом морю, — заметушилася. — Підсідайте до столу. Павлику, Любо, я така рада, що ви прийшли. Ви не боїтеся, ні? А люди бояться. І я боюся. Заплющу очі — бачу Івана свого на сливці. Хлопці ту сливку геть із корінням викорчували, і одежу, в якій був, і мотузку відвезли під ліс на салотопку й там спалили, а попіл розкидали, щоб і сліду не зосталося. А може, не треба було, га? — спитала і, либонь, уперше глянула на гостей.
Турчин знизав плечима, Люба опустила очі, бо в погляді Дарки було щось таке темне, болотяне, аж холод пройшов поза шкірою.
— Я думаю, добре зробили, бо та сливка завше нагадувала б мені про нещастя. Хоча що я кажу? Мені й таї: кожна деревина в саду про це нагадує. Кожний кущ… Не можу ввечері з хати вийти. І за що мені ця кара? — Дарка заплакала — хрипко, ніби душилася тим плачем, плечі важко здригалися. З-під хустки повибивалися пасемця русявих, ледь посріблених сивиною кіс, кілька волосин упало на очі, рот, вона їх не прийняла. Сльози витирала прямо долонею, інколи поривалася щось сказати, але слова застрявали в горлі, від того плач виривався ще з дужчим хрипом. Нарешті схлипнула востаннє й замовкла, і в кімнаті запала гнітюча тиша.
На дорозі гучно зарокотав трактор, од того рокоту забряжчали шибки, і Дарка, здається, зовсім заспокоїлася. Сиділа нерухомо, вклавши руки в пелену. По якомусь часі, нічого не кажучи, вийшла в сусідню кімнату, вікно якої виходило на дорогу. Пробула там недовго, а повернулася ніби трохи переінакшена — врівноважена.
— У когось трактор поламався… Стоїть і деренчить…
Вони всі троє сиділи біля заставленого їжею столу, і ніхто ні до чого не торкався. Люба принишкла, а Павло зрідка поглядав по боках — раптом побачить щось цікаве. Дарка схилилася над столом, взяла пляшку, налила три чарки, подумала мить і свою підняла.
— Чого ж ви? Беріть. Випиймо за упокій його душі.
Павло нічого не сказав, узяв чарку і, не чекаючи більше запрошення, випив. Дарка пригубила. Люба — теж, але до їжі не торкнулася. Павло ж з'їв шматок шинки і потягся за другим.
— А Іван тебе, Павлику, шанував. Якось каже: «Оно Павло Турчин без батька, без помочі рідних і близьких у люди вибився, газети про нього пишуть. А моїм чого не хватало? Все було, тільки вчися. Так не хотіли». А я, Павлику, так собі думаю: аби людьми були. Іван мій усе життя біля коней, а на похорон ледь не все село зійшлося. А щоб ви бачили, скільки вінків було! Ні за ким стільки не… — і не домовила.
— Правду кажете, — вперше за весь вечір озвався Турчин. — Головне в житті кожного з нас — бути людиною. До кінця, — несподівано для себе закінчив і жахнувся: а що подумає Дарка?
Її справді вразили ці слова: крутнула до Павла головою. Руки в пелені дрібно затремтіли.