Твори у 12 томах. Том 04
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #4
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Катерина Корякіна
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 04». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До четвертого тому ввійшли повість «Перед Адамом» (Нью- Йорк, 1907), нариси «Дорога» (Нью-Йорк, 1907) та роман «Залізна П’ята» (Нью-Йорк, 1908).
Склади продовольства та більшість ферм належали Залізній П’яті, яка посилала каральні загони на місця релігійних заворушень. Військо багнетами зганяло фанатиків назад на роботу, в міста. Там вони знову збиралися в юрби, чинили бешкети. Проповідників страчували за заклик до бунту або садовили в божевільні. Вони йшли на смерть радо, як мученики перших сторіч християнства. То були часи масового божевілля. Неспокій ширився; в пустельних місцях по всій країні, від Флоріди до Аляски, збиралися рештки індіян, які ще жили там, і влаштовували ритуальні танки, викликаючи свого власного месію.
І серед того розруху все повніш і невблаганніш підносилося нове страховище — Олігархія. Залізною рукою і залізною п’ятою вона придушила бунт мільйонів. Із страхітливого безладдя вона творила новий лад, із самого хаосу складала підвалину свого царства.
«Постривайте, скоро ми прийдемо до влади, — від ім’я фермерської партії казав нам містер Келвін, що приходив до нас на Пел-стріт. — Подивіться лише, в скількох штатах нам уже належить більшість. Якщо ви, соціалісти, підтримаєте нас, ми візьмемо владу, тоді вони в нас не тієї заспівають!»
«Мільйони незадоволених і зубожілих ідуть за нами, — казали соціалісти, — фермери, середній клас, робітники. Капіталістичний лад розвалюється. За місяць у конгресі буде п’ятдесят наших депутатів. За два роки в наших руках будуть усі державні посади — від президента до міського гицеля».
Ернест на все це тільки хитав головою і промовляв:
— Краще скажіть, скільки рушниць ви вже маєте? І де візьмете набої для них? Як дійдеться до пороху, хімічні сполуки надійніші за механічні суміші, пам’ятайте це.
Розділ XVI
КІНЕЦЬ
Нам з Ернестом уже був час рушати до Вашінгтона, але тато з нами не поїхав — так уподобав він пролетарське життя. Для нього наше брудне передмістя було величезною соціологічною лабораторією, і він з головою поринув у дослідження, якому не видно було кінця. Заприятелювавши з робітниками, він став серед них своєю людиною. Він і сам охоче брався за випадкову роботу на різних підприємствах. Та робота була йому водночас розвагою і науковим експериментом. У такі дні він завжди повертався додому веселий, з силою нових спостережень і записів, ущерть повен новими враженнями. Він був правдивий учений.
Ніякої потреби, щоб він працював, не було. Своїми перекладами Ернест заробляв досить, щоб утримувати пас усіх, але батько затявся й усе вганяв за своєю улюбленою маною — маною багатоликою, коли судити з усіх робіт, за які він брався. Ніколи не забуду того вечора, коли він приніс додому скриньку вуличного торгівця підтяжками та шнурівкою до черевиків, або як я зустріла його у вигляді продавця бакалійної крамнички, куди зайшла щось купити. Після того я вже не дивувалася, коли цілий тиждень він стояв за прилавком у пивниці недалеко нашого будинку. Він працював нічним сторожем, продавав печену картоплю на вулиці, наліплював етикетки на консервному заводі, був чорноробом на картонажній фабриці, носив воду для будівників трамвайної колії і навіть вступив до спілки посудомийників саме перед тим, як вона розпалася.
Певно, епіскопів приклад, принаймні щодо одягу, вподобався татові, бо він теж почав носити дешеву робочу сорочку й комбінезон та підперізуватися вузеньким паском. Але одна звичка з минулого в нього збереглася — він завжди перевдягався на обід, або, краще сказати, на вечерю.
З Ернестом я була б щаслива скрізь, а те, що й тато не журився нашою нинішньою бідністю, лише довершувало моє щастя.
— Ще хлопчаком, — розповідав він нам, — я був страшенно цікавий. Мені завжди хотілося дізнатись, як, що й чому. Через це я й став фізиком. Такий цікавий я лишивсь і досі, а отже, й життя моє цікаве — інакше б і жити не варт.
Інколи він заходив на північ від Маркіт-стріт, у ті квартали, де були великі магазини й театри. Там він продавав газети, розносив пакунки, відчиняв перед пасажирами дверцята екіпажів. І от одного разу, зачиняючи дверцята коляски, він несподівано побачив у ній містера Віксона. Ввечері тато в захваті описував нам цю сцену:
— Віксон пильно придививсь до мене, коли я зачинив за ним дверцята, й тільки пробурмотів: «Грім мене побий!» Уявляєте? «Грім мене побий!» Ураз почервонів, як буряк, і так розгубився, що забув дати мені датку. Але, мабуть, усе ж таки швидко опам’ятався, бо його коляска, не від’їхавши й на п’ятдесят футів, повернулася й під’їхала до мене. Віксон висунувся з дверцят.