Вибрані твори
- Автор: Теліга Олена Іванівна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-617-7173-01-3
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вибрані твори». Краткое содержание книги:
Збірка призначена для студентів, викладачів, широкого кола зацікавлених осіб; може бути використана як посібник у школах і вищих навчальних закладах.
«Бог проллє Духа Свого на всяку плоть і будуть пророкувати сини ваші і доньки ваші».
Таке пояснення давав отим тверезим Апостол Петро. Говорив він про хміль екстазу, яким в той день сповнилися Апостоли. Цей екстаз знаний був Шевченкові — дивись його мотто з Євангелії про Духа Святого, якого не приймали його тверезі земляки, бо не бачили його плотськими очима (мотто до поеми «Сон»). Саме цей екстаз вогнем горить у поезіях Олени Теліги. Чи ж не була вона, як казав Ап. Петро, з «доньок наших», які пророкували — в мирні часи між двома війнами — прихід доби крові і вогню, і димного курява? Чи не закликала не боятися «бича безжалісних пожеж», яким змагатиме здурнілу людськість Господь? Чи не кликала відважних і сильних, тих, що вірили у «вічні правди і цінності», іти безстрашно крізь дим і крізь «вогонь межі — на наш похмурий і прекрасний берег»? Чи не закликала — всупереч очевидності — іти туди, ведена лише своєю вірою? Чи не могла сказати про себе і про таких, як вона, знаними словами: «Ми ходимо вірою, а не баченням» (II. Корінт., 5). Чи не була вона п’яна тим самим хмелем екстазу, що всі одержимі духом?
Поява її, що ввірвалася в наш «сірий натовп» межи-діб’я, з своєю горіючою «душею в червоній амазонці», є пророчистий знак, що невидимими, таємними шляхами, на руїнах і згарищах минулої слави, росте й формується наново, з старого коріння, володарно-панський дух нової провідної верстви нової України!
З тими кличами — боротися проти світового зла, яке побачила вперше у зневоленім, підбитім Києві, — виходить вона на арену не лише національної, а ширшої боротьби. В ній, у цій останній, роль аванґарду мала перейняти її країна, — відчувала це і знала віщим даром поетки і пророчиці. Мала сповнити Божий приказ. Вітрами й сонцем Бог їй шлях назначив. Простувала ним в екстазі свого п’яного і завзятого, горіючого серця. Безстрашна, не лякаючись нового потопу, яким мала в нові часи очиститися земля. Знала, що входила в свою рідну стихію, бо — «тепер земля не водою, а вогнем очиститься» (II. Петра, 3).
Стоятиме на своїм високім кам’янистім верху як провідний маяк. Щоб об вогонь її серця запалювалися тисячі сердець нового покоління. Щоб — «по слідах її скошених кроків» ішли тисячі ніг. Шляхом неминучим для націй з великим майбутнім. Шляхом змагань, страждань, воскресіння. Шляхом велетнів. З горіючого оріф-лямою в твердій руці. З її палким закликом:
«Поетка вогненних меж — Олена Теліга». Торонто, 1953. Уривок.
Олег Жданович. Література й революція
Коли сьогодні дивимося на фільмовий екран, на якому відбувається революція 1848 р., а її започатковують студентські демонстрації під звуки Штраусового вальсу, то — безперечно — робиться смішно. Сміємось не з тих, що започаткували «весну народів», аз того, — які далекі ті часи, коли вальс поривав до революції, в якій падали кілька вбитих, що про них говорить світ і досі. Але «Марсельєза» на барикадах, на яких падають тисячі, «Марсельєза», з якою перемагає французька революція, з якою на устах ідуть мільйони в кривавий бій на Марні, з якою на устах вмирають підпільники Франції в час останньої війни, — вже не може викликати усміху, а тільки хвилювання глибокого признання, глибокого поклону перед величчю жертви.
У цьому хвилюванні думка біжить до схвильованого автора «Марсельєзи», що відчув не тільки момент революції, а відчув ідеї, з якими вмиратимуть, перемагатимуть і житимуть мільйони, в ім’я яких змагатиметься людство вічно за ідеали свободи, рівності й братерства, хоч в багатьох випадках ці гасла стали тільки порожніми фразами.
Коли ми слушно бичуємо нашу «закобзарену психіку» поезіями Є. Маланюка, то кривдимо тих кобзарів, які йшли з наказу Хмельницького піднімати «чернь», народні маси до повстання. Скільки тих кобзарів сконало на палях, щоб Хмельницький міг згодом сказати: «В моєму поході на Польщу, чернь була моєю правою рукою...» І тут кобзарі, наші барди, були основною підоймою національної революції, підоймою творення найблискучішого періоду нашої історії.
І постає питання: чи маємо право присвячувати мист-ців слова, чи взагалі мистців, кривавій революції, війні, прозаїчному зудару сталі з слабким людським тілом, яке є оболонкою неповторного духу, що таїть безсмертні вартості?