Вода, павутина
- Автор: Гашич Нада
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-113-6
- Переводчик: Наталья Хороз
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Вода, павутина». Краткое содержание книги:
Тоді пригадував, що звідкись згори, з висоти, показували моторні човни, які супроводжують величезного важкого тюленя, який плив перед тим човном в тій великій воді.
Люди у човнах були його сторожами із зоопарку. Довго пливли за ним, приманювали рибою і кричали йому: «Гастоне, Гастоне, ходи сюди! Гастоне, Гастоне!» Гастон їх не чув. Плив до свободи.
І помер на ній.
Серйозний чоловік, який веслував по вулиці Савській, не був ні з району, ні із сусідства. Деякі очевидці клялися, що це був чемпіон країни у веслуванні на байдарках в швидкій воді, деякі голову на відсіч давали, що це був таємничий чоловік, який ловив злодіїв, що невдовзі після того, як вода відступила, з’явилися поблизу будинків без власників. Нібито немилосердно карав їх на місці події. Ніколи не дізналися, ні хто він був, ні звідки вирушив, ні куди відплив човен із мирним веслувальником.
Фортепіано в класі співів у гімназії на вулиці Добойській висушили і відремонтували. Нібито ще грає, хоча його звук більше ніколи не набув потрібної чистоти. Дерево, з якого фортепіано виготовлене, на віки вічні ввібрало страх від води, і тому його голос тремтить.
Мокрих курочок із плоту на Дрежничкій більше нема, тому вони увійшли у нез’ясовану історію про курку та яйце.
Двоє семикласників, які після звістки про те, що потонули класні журнали в будівлях на Савській від 95 до 101а, заспівали «Ю аар май дееестені», останній раз зустрілися, коли їм було по вісімнадцять років.
Через тридцять років після повені сорокачотирирічній жінці у зовсім іншому районі Загреба у поштову скриньку вкинули листа без марки і поштових ознак.
Дорога моя ---,
Я знаю, ти пам’ятаєш свою цьоцю ---. Пишу коротко, бо як почну довго розтягувати, ніколи не спинюся. Прошу тебе про допомогу. Мій --- залишився з жінкою в ---, в тій нещасній Боснії. Вона за національністю ---, тому думали, що так їм буде простіше. Але так не сталося. Всі їх підозрювали і всіх вони обтяжували. Два роки тому вони свою дитину, нашого ---, який тоді мав сім років, останнім автобусом Червоного хреста вислали до нас в Белград. Вони лишилися і тепер не можуть виїхати. Ні ми до них не можемо, ні вони до нас. Малому зараз дев’ять років, десятий іде, тому я і ---, який зістарівся швидше за мене, не знаємо, що робити. Дитина більше не згадує про своїх батьків і тікає від нас, як тільки ми про них згадуємо. Ми його водили до психологів, вони кажуть, що він підсвідомо вважає, наче батьки його навмисно покинули. Нічого не допомагає, коли ми йому кажемо, що йде війна і так мало бути. Раніше вони ще так-сяк давали про себе знати, але вже чотири місяці від них нічого не чути. Ми не можемо додзвонитися звідси телефоном, а пошта не доходить. Ми чули, що ви можете зателефонувати, що курсують якісь автобуси, що є якийсь зв’язок, тому надсилаю тобі фотографію свого внука і їхнього сина, щоб вони бодай побачили, як він виглядає, якщо тобі вдасться її якось їм надіслати. Прошу тебе, якщо зможеш, спробуй якось сконтактуватися з ними і скажи їм, щоб вони пробували звідти виїхати. Хоча би один з них, бо ми більше не можемо контролювати дитину. Белград став дуже небезпечним містом. Боїмося, щоб його не потягнула за собою вулиця. Тут є багато добрих людей, хочуть допомогти і допомагають, але так тяжко жити, що ніхто більше ні для кого не має часу. Кожен думає, як протягнути. Найкраще пробувати телефонувати близько 2–3 години ранку, кажуть, тоді можна додзвонитися.
Не питаю тебе ні про тебе, ні про твоїх. Не знаю, як ви, і чи живі, і якщо живі, як вижили. Передай мамі вітання, а особливо, батькові. Ніколи більше таких сусідів і таких людей ми не зустрічали.
Якщо можеш, прошу тебе, зроби щось,
обнімаю і цілую, твоя цьоця ---