Сто років самотності (збірка)

Годі було уявити собі сина, більш схожого на свою матір. Хосе Аркадіо був одягнений у костюм із чорної тафти, сорочку з цупким круглим комірцем, замість краватки він носив вузьку шовкову стрічку, зав'язану бантом. Це був блідий, млявий чоловік із здивованим поглядом і безвільним ротом. Чорне, блискуче, гладеньке волосся з прямим і тонким проділом посеред голови мало штучний вигляд, властивий перукам святих, а синяві тіні, що позоставалися на чисто поголеному підборідді білого, як парафін, обличчя, ніби свідчили про докори сумління. Він мав бліді руки нероби, помережані зеленкуватими венами, а на вказівному пальці лівої руки був масивний золотий перстень із круглим жовтуватим опалом. Відчинивши йому двері, Ауреліано відразу побачив, хто перед ним, і зрозумів, що людина ця прибула здалеку. Усюди, де Хосе Аркадіо проходив, пахло квітковою водою, якою Урсула змочувала йому голову, коли він був ще дитиною, щоб знаходити його в мороці своєї сліпоти. Годі було сказати чому, але після стількох років відсутності Хосе Аркадіо й далі залишався постарілою дитиною, страшенно сумною й самотньою. Він одразу попрямував до спальні своєї матері, де Ауреліано, — за рецептом Мелькіадеса, щоб зберегти тіло від розкладу, — вже чотири місяці кип'ятив ртуть у тиґлі, який колись належав дідові його діда. Хосе Аркадіо ні про що не спитав. Поцілував у чоло мертву Фернанду, дістав із внутрішньої кишені її спідниці три останні невикористані бандажі й ключ від одежної шафи. Упевнені рвучкі рухи не відповідали його млосному виглядові. Діставши з шафи оббиту шовком і пропахлу сандалом шкатулку з фамільним гербом, він розкрив її й знайшов на дні довгого листа, в якому Фернанда вилила свою душу й розповіла все, що за життя приховувала від сина. Хосе Аркадіо прочитав материного листа стоячи, з помітною цікавістю, але не виявив ніякого хвилювання; він спинився на третій сторінці й уважно глянув на Ауреліано, ніби знайомився з ним знову.