Волинь

Володько бере другу книгу і знов дивиться на заголовок. Тургенев. Розгорнув. Натрапив на якусь сторінку і поки тріпотливе полум'я не проковтнула темнота, пробіг очима кілька рядків. Урвав на півслові, бо не хотів, щоб згас огонь. Поклав на його згасаючий язик книжку і протягнув руку за черговою жертвою.

Ах, яка це тяжка, черевата книжисько. «Ніва». Так. Це річник «Ніви» у твердих палітурках. Скільки в ній картин, віршів, оповідань, реклам. Цю річ дійсно мусить він переглянути, ще раз востаннє, поки огонь не зжере її трупа і вітер не розвіє шматочки попелу по оцих-о полях.

Зіп'явся над огнем, присівши на пальцях. У колінах мліють ноги. Скинув з голови старого кашкета, положив на землі і сів на ньому. Це вигідніше. Один за другим розбирає хлопець свеї цінні, награбовані скарби і нелегкою рукою віддає їх на знищення. «Ніва» тим часом дала йому те останнє, що могла в такий короткий час дати, поки і сама, без спротиву і нарікань, лягла на ложе небуття.

І коли згас її останній листочок, а ворохобний, мінливий попіл швидко набирав барви вічної пітьми, Володько впер лікті в коліна й обняв долонями підборіддя.

Що він думав? Що в такий час можна думати? За плечима серіями гриміли гармати і, може, в цей саме мент серіями летіли в повітря двоногі «корони Божого творіння».

І дивно, що у цей мент Володько не відчував ні жалю, ні співчуття, ні страху. Йому було навіть весело. Одно тільки дошкульно ворохобило його душевну рівновагу — стан батька. Володько аж надто добре розумів і відчував його.

Він навіть по-варварськи дав вогневі пожерти книги, які вже рахував своїми і які, іншим разом, не випустив би зі своїх цупких пальців так довго, поки не висмоктав би з них весь, до останньої каплі, сік і трунок. Це він зробив «для них»…

Так. Це тільки для батька, єдиного батька, якого ніхто більше не має і який є так чудесний та дужий, як сама війна.

До полудня другого дня все було по-звичайному. Шляхом ішли обози, роз'їжджались козаки. Табор стояв на місці. В полудень у таборі засурмила сурма і счинився надзвичайний рух. Зі всіх подвір'їв бігли москалі. Крик, лайки, гиржання коней. За півгодини табор рушив і розтягнувся довжелезною валкою по шляху.

За башковецьким лісом розігралась канонада. Гармата ревла безупинно. «Аж вікна бряжчать», — казали, хоча Володько ще не чув, щоб вікна бряжчали.

Матвій уже сам не знає, що далі… Дума зірвалась. Ніколи у своєму житті не плакав він, ніколи не вирвалася з його уст якась скарга. Але горе його було видиме і велике.

Уже навіть сусіди «рушають». Що робити? Всі зійшлися на нараду, але на Матвія зненацька находить впертість.

— Не поїду!.. — заявив.