Волинь

Шкапа лежить і постогнує. На дядька лють, мов чорна хмара, найшла. Обернув пужално держалном. Бемц, бемц по ребрах. Тільки ногами засовала. У дядька піна ротом виплюснулась. Плигнув на віз… Якісь миски, якісь горшки, якась діжечка, все те випурхувало з буди і розліталося на скалки, ще не доторкнувшись землі.

З'явився якийсь москалик. Зійшлися люди. Нагай затанцював по спині тварини, полосував її вздовж і впоперек. Нарешті люди кілками підважили, поставили-таки на ноги, витягнули з багна колеса, що вгрузли по самі маточини, пхали воза, а віз шкапу. Дядько поплужився далі «вглуб Росії».

Обоз не рушє. Віз у клуні готовий — честь честю — стоїть. Колеса в битий шлях вгрузають. Купа вівса також лежить. Не продав Матвій ні одного пуда. Гармати день і ніч виграють. Часом брязкотять скоростріли і, видається, десь отут за башковецьким «казьонним» лісом.

Матвія їжа не бере. Сон десь зник. У думці покошена і мокра конюшина, що лежить в копицях на полі. А повна така, головчаста — пудів п'ятнадцять-двадцять було б, по десять рублів пуд.

Метушливі люди вибиратись квапляться.

— Ось, кажуть, перетнуть нам дорогу в Шумську на греблі і баста. І так по три дні стоять втікачі, поки через греблю переповзуть… А коли ще натиснули б.

— Хочете, то вибирайтесь, а мені дайте чисту годину, — сердито відповідав Матвій. Баби не одважуються самі рушити. Хай вже «він» наперед. А той «він» сидів, мов камінь і ніяка війна не зрушить його. Кілька дядьків з Тилявки не видержало і знялося. Виповзли на шлях і поряхалися в напрямі жолобецького лісу. Матвій провадив їх очима і мовчав. Що їм казати. А їх хати, вже другого дня, стояли вилущені, мов порожній стрючок. На місці дверей і вікон одні нори, а всередині, ніби буревій бушував.

Кажуть, завтра чи коли там, козаки від Івана з тамтого кінця село підпалять і люд, мов блощиці, викурять. Хай. Хай палять. Все одно.

У Матвієвій хатинці двадцять «денщиків». У печі палає огонь, смажаться кури, поросята… Двері навстежінь відчинені, долівка, мов на дорозі. Сам господар не сидів у хаті. Ходив і ходив. І коли сили спадали, приходив, брав мовчки в кулак дещо «покомлати» і відходив до клуні, до свого. вівса, до своєї машини, яку щойно два роки тому купив. Там і жив, мов горобець у стрісі.

Володько також купку марок за кури та всякі прислуги зібрав. Були сині, з «Миколою другим», зелені з «першим». Солдати якось до двора пішли і мішок яблук приперли. Висипали серед подвір'я і хто хотів, їв. Розказували, що там твориться.

Володько ніколи у дворі не був, бачив здалека велику садибу, покої. Бачив часом паничів, що з зализаними головами «спацерували» селом. Але близько не підходив, нічого спільного з ними не мав і чомусь не любив того… Не чув до них того, що, бувало, в Дермані до учнів семінарії. Ті також «чисто ходили», блискучі «козирки» кашкетів, блискучі халяви мали, але Володько сам хотів «таким бути». Нічого ліпшого не було, як бути учнем-Паничем? Ні. Прийде тобі.

— А, скажіте, пожалства… Что ет' такое? — показує на жито.