Затемнення

— Вибач, — прошепотіла я. — Просто я так розрізняю.

— Розрізняєш?

— Так, розрізняю доктора Джекіла та містера Гайда[23]. Джейкоба, який мені подобався, і Джейкоба, який дратує мене до біса, — пояснила я.

— Це звучить логічно, — Едвардів голос здавався вже м’якшим. — Розкажи мені про іншу улюблену ніч.

— Політ з Італії додому.

Він насупив брови.

— Хіба ця ніч не входить до переліку твоїх улюблених? — здивувалась я.

— Ні, взагалі-то входить, але я здивований, що вона включена і до твого переліку також. Хіба в тебе не склалось безглуздого враження, що я дію лише з почуття провини і збираюсь утекти, тільки-но відчиняться двері літака?

— Так, склалось, — посміхнулась я. — Але ти ж був там, зі мною. Він поцілував моє волосся.

— Ти кохаєш мене більше, ніж я на те заслуговую.

Я засміялась від безглуздості його ідеї — як можна було кохати його менше?

— А наступна ніч — ніч після повернення з Італії, — продовжила я розповідати.

— Так, вона також у моєму списку. Ти була така кумедна.

— Кумедна? — засмутилась я.

— Я не міг навіть уявити, що твої сни настільки яскраві. В мене виникли труднощі, щоб переконати тебе, що ти вже прокинулась.

— Я й досі не впевнена, — пробурмотіла я. — Ти завжди мені здаєшся більше сном, ніж реальністю. А тепер розкажи мені ти про якусь зі своїх ночей. Я вже вгадала ніч, яка в тебе на першому місці?

— Ні. На першому місці в мене та, що була два дні тому, коли ти нарешті погодилась вийти за мене заміж.

Я скривилась.

— Бачу, в твій перелік вона не входить.

Я згадала, як він мене цілував, і консенсус, якого ми досягли, і змінила свою думку.

— Чому ж, входить. Але з певними застереженнями. Я не розумію, чому це настільки для тебе важливо. Я вже і так навіки твоя.

— Через сто років, коли ти наберешся досить досвіду, щоб справді оцінити мою відповідь, я тобі все поясню.

— Я нагадаю тобі про це через сто років.

— Тобі вже не холодно? — раптово запитав він.

— Ні, все гаразд, — запевнила я його. — А що?

Перш ніж він встиг відповісти, тиша ззовні намету була розірвана пронизливим виттям, повним болю. Звук відбився від голої поверхні скель і луною розлився у повітрі, здавалось, він лунає зусібіч.

Виття увірвалось у мій мозок, наче торнадо, одночасно знайоме і незнайоме. Незнайоме, тому що я ніколи до того не чула зойку, повного такої муки. А знайоме, тому що я впізнала голос одразу, і зрозуміла значення того крику, ніби зойкнула сама. І те, що Джейкоб був не в людській подобі, не мало жодного значення. Перекладу я не потребувала.

Джейкоб був поряд. Джейкоб чув кожне слово, яке ми казали. Джейкоб був ув агонії.

Виття перетворилось на якесь специфічне булькаюче схлипування, а потім знов стало тихо.

Я не чула його беззвучної втечі, але відчувала її, відчувала Джейкову відсутність, якої не помітила раніше, порожній простір, що залишився по ньому.

— А те, що твій обігрівач уже відпрацював свій ліміт, — тихо відповів Едвард. — Перемир’ю кінець, — додав він так тихо, що я навіть не впевнена, чи він справді це сказав.