Історик

Я не знала, яким чином ще можна було сказати йому, щоб він нічого не розповідав про мене в селі. Він здивувався, але потім теж приклав палець до губ і посміхнувся. До того моменту я все ще боялася його, але посмішка в нього була доброю, а блакитні очі сяяли. Він знову спробував повернути мені монету, а коли я знову відмовилася взяти її, нахилився, трохи підняв капелюх і попрямував назад — туди, звідки прийшов. Я зрозуміла, що він дав мені можливість повернутися в село самій, тому я побігла, не дозволяючи собі обернутися й подивитися в його бік.

Того вечора, сидячи за столом з батьком, допомагаючи матері прибирати посуд, я думала про того незнайомця. Я згадувала його закордонний одяг, увічливий уклін, вираз його обличчя, розсіяний і водночас уважний погляд, його гарні блакитні очі. Весь наступний день я думала про нього, коли пряла й ткала разом із сестрами, готувала вечерю, носила воду й працювала на полі Кілька разів мати лаяла мене за те, що я неуважна. Увечері я залишилася на полі довше, аби побути на самоті, і зраділа, коли батько й брати зникли в напрямку села.

Як тільки вони пішли, я побігла в ліс. Незнайомець сидів там під деревом і, побачивши мене, підскочив і запропонував мені сісти на колоду біля стежки. Але я боялася, що хтось із села може проходити тут, і повела його глибше в ліс. Серце в мене ладне було вискочити з грудей. Там ми сіли на камені. Ліс був сповнений пташиного співу — був початок літа, теплого й зеленого.

Незнайомець дістав із кишені монетку, яку я дала йому, і поклав її на землю. Потім він дістав зі своєї сумки книги і почав гортати їх. Пізніше я зрозуміла, що це були словники румунської і ще якоїсь незнайомої мені мови. Дуже повільно, часто зазираючи в книги, він запитав, чи не бачила я ще монет, схожих на ту, котру віддала йому. Я сказала, що не бачила. Він сказав, що звір на монеті — це дракон, і запитав мене, чи не бачила я ще десь такий малюнок — на будинку або в книзі. Я сказала йому, що в мене на плечі такий самий.

Спочатку він нічого не міг зрозуміти. Я пишалася тим, що знаю алфавіт і вмію трохи читати: коли я була маленькою, у нашому селі була школа, і священик приходив учити нас. Словники незнайомця були дуже незрозумілі мені, але разом ми знайшли слово «плече». Він не зрозумів і перепитав знову: «Дракул?» Він підняв монету. Я торкнулася свого плеча крізь блузку й кивнула. Він дивився на землю, почервонів, і раптом я відчула, що сміливіша за нього. Я розстебнула свою вовняну жилетку й зняла її, потім відкрила горло в моїй блузці Серце вискакувало в мене із грудей, але щось найшло на мене і я не могла зупинитись. Він відвернувся, але я спустила блузу із плеча й показала йому.

Я не могла пригадати той час, коли на моєму плечі не було маленького темно-зеленого дракона. Мати казала, що в родині батька так відзначали одну дитину в кожному поколінні, от він вибрав мене, бо вирішив, що коли я виросту, то буду найнекрасивішою. Батько сказав, що дід наказував йому так робити, аби зло подалі трималося від родини. Я чула про це тільки раз чи два, тому що батько не любив про це говорити, і навіть не знала, у якого родича його покоління є такий знак, — на його тілі чи на тілі когось із його братів або сестер. Мій дракон не був схожий на маленького дракона з монетки і я ніколи не думала, що вони якось пов’язані, поки незнайомець не запитав, чи бачила я ще щось із зображенням дракона.