Все королівське військо

Вона стрибнула. Я зрозумів, що все буде гаразд, тільки-но побачив, як вона відірвалася від дошки, проте однаково підхопився на ноги й став на краю помосту, затамувавши віддих і прикипівши очима до неї. І в ту ж мить, як вона поринула у воду, дуже плавно, я пірнув за нею й пішов у глибину, допомагаючи собі руками. Спершу я побачив сріблясту тінь з бульбашками, що тяглися за нею, а потім, коли вона повернула назад, і мигтіння рук та ніг у темній воді. Вона пірнула дуже глибоко. Власне, в цьому не було потреби, і якби вона захотіла, то могла б одразу вийти на поверхню. Одначе того разу — та й не тільки того — вона поринула глибоко, неначе воліла якомога продовжити свій політ і у воді. Я теж занурився якнайглибше й зустрівся з нею, коли вона почала випливати. Тоді обняв її за стан, притяг до себе й припав устами до її уст. Вона вільно спустила руки, і я пригортав її до себе, відхиляючи їй голову, а тим часом наші ноги рухалися влад десь під нами, і ми помалу, колихаючись, піднімалися крізь чорну воду та сріблясті бульбашки, що бігли вгору. Піднімалися дуже повільно — принаймні так мені здавалося,— і я надто довго стримував віддих, так що аж у грудях заболіло й почало паморочитись у голові; та раптом біль і запаморочення змінилися радісним захватом, таким самим, який охопив мене в моїй кімнаті того вечора, коли я вперше возив Анну до кіно й, повертаючись назад, спинив машину проти бухти. Я думав, що нам уже й не виплисти на поверхню,— так повільно ми піднімалися.

Та нарешті ми виринули, і на воді перед нашими очима замерехтіли скалки місячного світла. Якусь мить ми ще так і колихалися разом, не наважуючись дихнути, а потім я пустив її, ми роз’єдналися, лягли на спину й, жадібно хапаючи повітря, задивились у високе, поштрикане зорями небо, що кружляло над нами.