Все королівське військо
- Автор: Уоррен Роберт Пенн
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Все королівське військо». Краткое содержание книги:
Історія жорсткого політика, що часто не гидує ніякими методами для досягнення своїх цілей. В основу книги лягла біографія губернатора Луїзіани Х'юї Лонга.
Автор був удостоєний Пулітцерівської премії 1947 року за цей твір.
Та хоч як воно було, у своєму коханні вона перетворювала наново й саму себе, отож і подалася нагору, щоб усамітнитись у темній кімнаті й спробувати збагнути, яке ж воно є, її нове «я». А тим часом ми з Адамом сиділи на лаві-гойдалці на веранді, не озиваючись і словом один до одного. Того вечора Адама було відлучено від гри на всі наступні вечори: раз, два, три, третій зайвий будеш ти!
Так само відлучено й усіх інших, бо навіть у ті вечори, коли на веранді у Стентонів чи в моєї матері збиралася чимала компанія потанцювати під патефон (причому деякі хлопці, особливо ті, що вже встигли повоювати у Європі, часом вислизали до саду хильнути з пляшки, схованої в дуплі старого дуба), ми з Анною не приймали їх до гри. Бо батист і полотно — тканини досить-таки тонкі, і єдиною, з ким я більш-менш пристойно танцював, була Анна Стентон, і вечори стояли теплі, і я був не настільки вищий за Анну, щоб не чути запаху її волосся, тим часом як наші скуті музикою ноги виписували візерунки нашого гіпнотичного сну, і ми дихали в одному ритмі, і зрештою я переставав напружено відчувати своє тіло й починав здаватися собі майже безтілесним, легесеньким, як пір’їнка або як велика пустоголова повітряна куля, припнута до землі тоненькою ниточкою, що її розірве перший подув вітру.
А то ми сідали в ту ж таки двомісну машину, виїжджали з Лендінга й гнали на відчай душі — цебто настільки на відчай душі, наскільки дозволяли тодішні дороги й тодішні двигуни,— ген поза останні будинки містечка, між сосни та обмілини, і її голова лежала в мене на плечі, і розшарпані вітром пасма волосся бились об мою щоку. Вона тулилася до мене, голосно сміялась і вигукувала:
— Ой Джеккі, Джеккі, який чудовий вечір, чудовий-пречудовий вечір! Ну скажи, хлопчино Джеккі, хіба не чудовий вечір? Скажи, скажи!..
І так доти, доки я мусив проказувати за нею ті слова, мов урок.
Або ж починала мугикати чи наспівувати якусь пісеньку з тих, що були на платівках,— боже ти мій, що ж тоді співали? Уже й не пригадаю. Потім раптом замовкала й сиділа тихо-тихо, заплющивши очі, аж поки я зупиняв машину десь у такому місці, де вітрець із затоки розганяв москітів. (Безвітряними вечорами годі було й думати спинитися). Іноді, коли я вимикав мотор, вона й далі не розплющувала очей, поки я не нахилявся й не цілував її, та ще так, щоб аж дух забило. А часом, було, чекає до останньої миті, коли вже я ось-ось її поцілую, а тоді враз широко розплющить очі, скаже: «Бу-у-у!» — і зайдеться сміхом. І де вже там її обняти й поцілувати — вона чимдуж відбиватиметься й коліньми, й гострими ліктями, хихотітиме й зойкатиме, вужем вислизатиме з рук, провадячи той бій, мов справжній фахівець із джіу-джітсу. Аж дивно було, як на невеличкому сидінні двомісного автомобіля знаходилося не менше простору, щоб розгортати бойові порядки й маневрувати, ніж на історичних рівнинах Фландрії69, і як та сама істота, що недавно лежала в твоїх обіймах гнучка, мов лоза, м’яка, мов шовк, і лагідна, мов кошеня, раптом оберталася на страхітливе скупчення підступних колючих ліктів і зловмисних колін. А за тими ліктями крізь звислі на обличчя пасма волосся жевріли в світлі місяця чи зір блискучі очі, і з розтулених уст вихоплювався здавлений сміх, а в проміжках — наспівні слова:
— Я не люблю… хлопчину Джеккі… ніхто не любить… пташину Джеккі… я не… люблю… хлопчину Джеккі… ніхто не любить… пташину Джеккі…
Кінець кінцем, знесилена тим сміхом, вона валилася мені на руки, давала себе поцілувати, а тоді глибоко зітхала й шепотіла:
— Я люблю мого хлопчину Джеккі.— І, легенько торкаючи пальцем моє обличчя, повторювала: — Я люблю мого хлопчину Джеккі… дарма що в нього такий страшний носик! — І добряче щипала мене за носа. А я жалісно гладив те горбате, криве, хрящувате страховидло, вдаючи, ніби мені дуже боляче, хоч насправді був радий-радісінький, що вона доторкнулася до нього своїми пальчиками.
Ніколи, було, не вгадаєш, чи тебе чекає довгий поцілунок, чи отака шалена відсіч ліктями і хихотіння. Та це й не мало великого значення, бо зрештою вона однаково прихилялася головою до мого плеча й дивилася в небо. Між поцілунками ми іноді мовчали, іноді я декламував вірші,— я тоді приохотився до поезії, і це начебто було мені до вподоби,— а іноді ми заводили розмову про те, як будемо жити, коли одружимось. Власне, про одруження як таке я з нею ніколи не заговорював. Просто ми вважали за само собою зрозуміле, що одружимось і завжди житимемо разом у світі залитих сонцем пляжів, осяяних місяцем сосон біля моря, подорожей до Європи (де жодне з нас ще ніколи не було), будинку в дубовому гаю, шкіряних сидінь автомобіля, а десь далі — й ватаги чарівних дітлахів, яких я уявляв собі досить туманно, а вона напрочуд виразно, і яким ми, коли не знаходилось інших тем, дуже поважно й ретельно вибирали імена. Усім їм було призначено друге ім’я Стентон70. Одного з хлопців вирішили назвати Джоелем Стентоном, на честь губернатора. А найстаршого, звісно, Джеком, як мене.