Нафта
- Автор: Пазолини Пьер Паоло
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7233-7
- Переводчик: Юлія Вікторівна Григоренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Нафта». Краткое содержание книги:
«Я розпочав писати книгу, яка буде моєю справою протягом років, може, до кінця життя. Не хочу про неї розповідати…; досить сказати, що це щось штибу «підсумку» всього, що я пізнав, усіх моїх спогадів». Так Пазоліні описав свій останній роман, якому судилося лишитися незавершеним через несподівану й трагічну смерть автора. Роман «Нафта», розпочатий на початку шістдесятих, у часи світової нафтової кризи, робота над яким тривала аж до смерті письменника, у листопаді 1975 року, — це великий уривок того, що мало стати романом-monstruum, обсягом приблизно дві тисячі сторінок. Це відчайдушні розсліди людської природи, вивчення таємниць сексуальності й усе це на тлі розколу розквітлої Італії з її зухвалою економічною політикою та таємними змовами у владі.
Район Квадраро — це старий, бідний район, у якому стоять будиночки, зведені власними руками їхніх хазяїнів, та невисокі багатоквартирки, заввишки два чи три поверхи. Будинки були не штукатурені, а якщо штукатурка десь і була, то або стара, або зовсім пообсипалася. Тротуари теж більше скидалися на протоптані стежини уздовж будинків, розділених поламаною кам’яною плитою з потрісканого асфальту на вуличках.
Між будинками стояли пустки, які використовували або як безладно розкидані городи, або як комірчини просто неба, з купою загород, навісів з листового заліза й безліччю інструменту, покинутого просто так на затверділому перегної, від якого неприємно тхнуло. Всі старі віконниці було позакривано, як, зрештою, й дверцята обшарпаних під’їздів чи жалюзі у крамницях. Лише вуличні ліхтарі розсипали жовтувате світло.
Як ми переконаємось, помешкання, яке винаймав Карло, було одним із тих напівзаконних убогих осель на вулиці, що йшла рівнобіжно з головною вулицею Квадраро, котра простягалась уздовж залізничної колії, за якою здіймалися старезні мури Мандріоне, зведені у сімнадцятому столітті. Для того, щоб дістатись потрібної вулиці, Карло мав обійти невеличкою вуличкою, де якраз і було повно городиків та маленьких складів і яка у певному місці розширювалась, утворюючи округлу площу, що скидалася на майдан у маленькому містечку (вдалині, де виднілися цяточки блідого світла, височіли павільйони «Чінечітти»). Саме коли Карло проминав цей округлий майданчик, зовсім поряд зі своєю домівкою, — де на нього чекало ліжечко з матрацом із кінського волоса й убогі меблі у кімнатці, гірші за ті, які є у робітників, — місце, де так прекрасно кохатися, — він побачив останню, запізнілу Сцену зі свого Видіння.
Раптом вітер ущух. Десь понуро прохрипів гудок якогось потяга, й якоїсь миті почувся плач немовляти.
Будиночки навколо раптом здалися ніби повищерблюваними й запліснявілими, а над ними стелилося зоряне безмісячне небо, яке ніби стало ближчим, могутнішим, яскравішим — як у пустелі.
Будинки зникли, натомість з’явилася величезна Скинія. П’єдестал був цегляним, цегла на ньому теж стерлась від часу, ніби це було уві сні — вона була дрібною й червоною, як у сільських будівлях, а от Скинія була дерев’яною: вона складалася з чотирьох високих і надзвичайно гнучких стовпів, сточених червами й майже зогнилих, які утримували навіс — він теж був, як у селі, але разом з тим був надзвичайно цінним, як, наприклад, садова хвіртка в якомусь східному царстві. Черепиця, що виднілася над архітравом із маленькими різьбленими постатями та свинцевим стічним жолобом, була чорною, теж дуже ххх від часу.
У Скинії, яка, до слова, мала дуже нечіткі обриси, що розпливалися у сяйливому небі, зберігалася велика статуя Божества, зроблена з різного матеріалу — з нефриту чи туфу[247]. (?) Назвати статую гігантською не можна було, хоча вона була вражаючою — щонайменше втричі вищою за людину середнього зросту. Сказати, що то була жінка, було б не дуже правильно, хоча перше враження було саме таким. Це було радше страховисько жіночої статі, котре мало дві досить дебелі ноги, а в паху замість вульви, — тим паче, що її лінія збігалася з лінією підборіддя, — була чималенька жіноча голова. Волосся на голові було прибране, як у селянок на святі: їх притискали пара кілець (неможливо було розібрати, металеві вони чи матер’яні), тому одне з них прикрашало чоло, а друге утворювало посеред голови щось подібне до шиньйону. Правою рукою це женоподібне страховидло тримало довгу палицю, заввишки із себе: безсумнівно, це була не палиця, а довгий вузлуватий чоловічий член{44}.
Перед цією величезною ніздрюватою статуєю з темного туфу, яка зливалася з усипаним зірками небом удалині, стояв невеликий чи то неуважливий, чи то апатичний натовп, усі були надзвичайно серйозними,' майже ошелешеними. Хай там як, а це були, як би це мовити, юрба небіжчиків, які вже збайдужіли й втратили цікавість до будь-чого, що могло з ними трапитись у цьому темному й покинутому куточку реального світу.
Статуя стояла ногами на чомусь, що скидалось на ще одну нефритову сходинку (?), на якій була табличка з написом.
Карло нахилився й прочитав таке: «Я звів цю статую для сміху».
Нотатка 74а
РОЗ’ЯСНЕННЯ
247
Вулканічний туф — щільна зцементована гірська порода, яка утворилася з твердих продуктів вулканічних вивержень.