Нафта
- Автор: Пазолини Пьер Паоло
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7233-7
- Переводчик: Юлія Вікторівна Григоренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Нафта». Краткое содержание книги:
«Я розпочав писати книгу, яка буде моєю справою протягом років, може, до кінця життя. Не хочу про неї розповідати…; досить сказати, що це щось штибу «підсумку» всього, що я пізнав, усіх моїх спогадів». Так Пазоліні описав свій останній роман, якому судилося лишитися незавершеним через несподівану й трагічну смерть автора. Роман «Нафта», розпочатий на початку шістдесятих, у часи світової нафтової кризи, робота над яким тривала аж до смерті письменника, у листопаді 1975 року, — це великий уривок того, що мало стати романом-monstruum, обсягом приблизно дві тисячі сторінок. Це відчайдушні розсліди людської природи, вивчення таємниць сексуальності й усе це на тлі розколу розквітлої Італії з її зухвалою економічною політикою та таємними змовами у владі.
Нотатка 73
ГРАНДІОЗНЕ ЗАВЕРШЕННЯ ВИДІННЯ
Щойно Мерда упав на землю, Карло підвівся. Земля ніби розійшлася у нього під ногами. Торпіньятарська дорога запаморочливо витяглася у безкінечність; попереду, у самому кінці з’явилася Казилінська дорога, а за нею — безкінечні скупчення багатоповерхівок і купки простих хатинок, що чергувалися з неозорими луками чи долинами, помежованими глибокими рівчаками; не маючи чітких обрисів, усе біліло у брудній імлі під непорушним сонцем.
Кермуючи возом, Божества посміювалися, і не припинили вони цього робити аж до самого кінця Видіння.
Коли Карло засмоктав вихор, що здіймався догори, чоловікові перехопило подих, і він злякався. Саме в ті миттєвості у його голові промайнули, закарбувавшись там навічно, певні думки про те, що він щойно бачив на вулицях у Видінні. Найперше, що заснувало в його голові, — це що серед усієї юрби юнаків та парубків, які товпилися на Колах та у Пекельних Ровах на Торпіньятарській дорозі, НЕ БУЛО НАВІТЬ ОДНОГО-ЄДИНОГО, який би подивився на інших не те що з любов’ю чи приязністю, а навіть просто зацікавлено. Другим, що він усвідомив, було те, що якщо ці парубки та юнаки стали такими, то, значить, вони мали таку змогу, а отже, через те, що вони скотилися, деградувало також і їхнє минуле, тож геть усе було оманою. Третя річ, яку відчув Карло, — це те, що за свою деградацію ці парубки та хлоп’ята заплатили кров’ю: у бійні, яка перетворила їхню бундючну ілюзію добробуту на страшенне посміховисько.
Божества так само неугавно гигикали, коли Карло, якусь мить пробувши нерухомим, дістався якнайвищої точки й полетів над землею — безсумнівно, він летів до Центру Міста. Майже задихаючись від запаморочливого польоту, Карло почав роздивлятися, як унизу; що ближчим ставав Центр Міста, то краще з безформного нагромадження хмарочосів та старовинних будівель починали вимальовуватись чіткі обриси. Карлові очі пекли від сліз, і він бачив, що всі куполи, оббиті по-новому, абсолютно ясно почали скидатися на жіночі груди з анатомічно досконалими сосками, наче «trompe l'œl» так само всі, й великі й малі, майдани змінилися настільки, що набули ледь зауважних обрисів величезних піхв. Зрештою, навіть усі дзвони, яких у Римі небагацько, та й невеличкі вони, таким же штабом перетворились на безліч прутнів усіх розмірів, які лишень можуть бути. Діставшись свого зеніту, у Центрі, Карло зупинивсь — тепер геть усе місто можна було охопити поглядом: воно, безперечно, було подібне до величезної свастики.
Карлові думки (пропущені у Видіннях) слід написати раніше, під час проїзду платформи до межі Пекла. У цьому місці стоїть пам’ятник, який описано у нотатках 74 та 74а й на якому є напис «для сміху».
Саме поруч із пам’ятником стоїть щось на кшталт надгробка чи прикордонного стовпчика (позначаючи межі Пекла). Мерда зомліває й падає.
Нотатка 74
ОСТАННІЙ СПАЛАХ ВИДІННЯ
Попри те, що наприкінці все завершилось мало не салютом, у Видіння має бути зовсім інша кінцівка. Вочевидь, у ньому залишилося ще щось про запас, що має ще виявитись, хоч, як ми згодом побачимо, у досить неоднозначний спосіб.
Через те, що я, як і зазвичай, поводжуся чесно, я мушу застерегти читача, нехтуючи правилами неоднозначності, яких маю суворо додержуватись, що те, що лишилось наостанок, має ще й метафізичний сенс: його значення важливе й для «Mysterion», достоту тоді, як про нього йдеться, але він також важливий для загального задуму автора (зрештою, не менш неоднозначного, ніж у романі).
Коли Карло сором’язливо попрощався з людьми, що теревенили під арками Колізею (хоч вони навіть не помітити його й ніякового прощання, на яке він наважився, перш ніж покинути їх), була вже глибока ніч. Здавалось, ніби зима ще була у розпалі, хоча вже дмухав не північний, а південно-східний вітер. Було безлюдно. Ніби вітер здув не лише папірці та неймовірне сміття, якого назбиралося на асфальті, бо ж там навіть солома була, а навіть людей та їхніх привидів.
Утім, хай там як, а скрипучі, яскраві й абсолютно порожні трамваї досі ходили. Карло побіг за ним і наздогнав біля зупинки коло кількох барів з опущеними жалюзі та кіоску з газетами. Він саме встиг зауважити, що на тому боці Колізею, на загороді, яка забороняла заходити під арки, сиділо двоє чи троє юнаків. Та це були лише далекі тіні, І незабаром вони лишились позаду, а з ними й їхні таємні наміри. Карло доїхав трамваєм до вокзалу, де, чимало почекавши, він пересів на інший трамвай, який довіз його до Тускуланської дороги, неподалік кіностудії «Чінечітта», а саме — у район Квадраро, де він мешкав. Карлове помешкання розташовувалось далеко від трамвайної зупинки, тож аби дістатись додому, він мусив пройти чималенький шлях безлюдними вулицями, якими гуляє вітрюган.