Пригоди Шерлока Холмса. Том III

— Холмсе! — вигукнув відвідувач так настирливо, ніби будив сонного. — Холмсе! Ви чуєте мене, Холмсе?! — Я почув шурхіт, ніби хворого несамовито трусили за плече.

— Це ви, містере Сміте? — прошепотів Холмс. — Я й не сподівався, що ви прийдете.

Сміт засміявся.

— Авжеж, не сподівалися, — сказав він. — І все-таки, як бачите, я тут. Плачу за лихо добром, Холмсе, — за лихо добром!

— Це дуже люб’язно, дуже шляхетно з вашого боку. Я високо ціную ваші знання.

Відвідувач посміхнувся:

— Еге ж. Ви, на щастя, єдиний у Лондоні, хто здатен на це. Ви знаєте, що з вами?

— Те саме, — мовив Холмс.

— Он як! Ви впізнаєте симптоми?

— Аж надто добре.

— Що ж, мене це не дивує, Холмсе. Мене не дивує, що в вас те саме. Якщо так, то справи ваші кепські. Бідолаха Віктор помер четвертого дня, — цей дужий, здоровий хлопець. Вам, як ви казали, здалося дивним, що він у серці Лондона підхопив цю рідкісну азійську хворобу — до того ж хворобу, яку я так ретельно вивчав. Дивовижний збіг, Холмсе. Ви вдало це підмітили, але не дуже люб’язно було твердити, що тут є причина й наслідок.

— Я знав, що це скоїли ви.

— Он як, ви знали? Але ж довести цього не могли. А як ви гадаєте, чи добре це — спершу висувати проти мене такі звинувачення, а потім, опинившись у біді, плазувати переді мною, благаючи про допомогу? Що це за витребеньки, га?

Я почув засапане, важке дихання хворого.

— Дайте мені води! — прохрипів він.

— Скоро вам кінець, друже, але я не піду, не скінчивши розмови. Лише заради цього я й подам вам води. Ось, не розхлюпайте! Отак. Вам зрозуміло, що я кажу?

Холмс застогнав.

— Зробіть для мене все, що можете. Забудьмо минуле, — шепотів він. — Я викину всю цю справу з голови, присягаюся. Лише вилікуйте мене, і я забуду про неї.

— Забудете про що?

— Про ту смерть Віктора Севеджа. Ви тільки-но зізналися, що це скоїли ви. Я забуду про це.

— Можете забувати чи пам’ятати, як собі хочете. Я не побачу вас на лаві свідків. Ви будете в іншому місці, любий мій Холмсе, можу вас запевнити. Мене не обходитиме, що ви знаєте, чому помер мій небіж. Зараз ідеться не про нього, а про вас.

— Так, так.

— Ваш приятель, що приїхав до мене, — забув його ім’я, — сказав, що ви заразились в Іст-Енді, серед моряків.

— Я тільки так можу це пояснити.

— І ви пишаєтеся своїм розумом, Холмсе? Вважаєте себе таким кмітливим, авжеж? Але нині вам зустрівся дехто кмітливіший. Поміркуйте-но, Холмсе. Чи не могли ви підхопити цю хворобу іншим чином?

— Я не можу думати. Голова тріскає. Допоможіть, заради Бога!

— Так, я допоможу вам. Допоможу зрозуміти, що сталось і як це сталось. Я хочу, щоб ви дізналися про це, перш ніж помрете.

— Дайте мені чого-небудь, щоб утамувати цей біль!

— Біль, кажете? Так, мої кулі[58] теж верещали з болю. Схоже, мабуть, на судоми?