Пригоди Шерлока Холмса. Том III

— Я ніколи про них не чув.

— На Сході, Ватсоне, є багато дивовижних і незвичних хвороб. — Він зупинявся після кожної фрази, щоб зібратися на силі. — Я довідався про це нещодавно, коли розслідував одну справу про отруєння. Тоді я, напевно, й заразився. Ви тут нічого не зможете вдіяти.

— Може, й так. Але я випадково дізнався, що доктор Енстрі, найбільший у світі знавець тропічних хвороб, зараз у Лондоні. Не перечте, Холмсе, я негайно їду до нього! — Я рішуче обернувся до дверей.

Ніколи ще я не зазнавав такої поразки! Хворий за мить стрибком тигра перейняв мене. Я почув різкий скрегіт ключа в замку. Наступної хвилини він уже знов упав на ліжко, задихаючись після цього шаленого спалаху енергії.

— Силоміць ви не заберете в мене ключ, Ватсоне. Я спіймав вас, друже! Доведеться вам тут посидіти, доки я сам вас не випущу. Та не сумуйте, — він говорив переривчастим голосом, ледве відсапуючи, — я розумію, ви хочете допомогти мені. Я чудово це знаю. Хай буде по-вашому, але дайте мені трохи перепочити. Ні, Ватсоне, ні, не зараз. Зараз четверта година. О шостій можете йти.

— Це божевілля, Холмсе!

— Лише дві години, Ватсоне. Обіцяю вам, що о шостій ви підете. Чи згодні ви зачекати?

— Я не маю вибору.

— Отож-бо й воно, Ватсоне. Дякую, я сам поправлю ковдру. Краще стійте якнайдалі від мене. А тепер, Ватсоне, ще одна умова. Якщо ви справді хочете допомогти мені, то привезіть не того, про кого згадували, а того, кого я сам оберу.

— Згода.

— Ось перше розумне слово, яке ви промовили після того, як увійшли сюди. Візьміть поки що отам книги. Я трохи захекався... Цікаво, що відчуває батарея, силкуючись пропустити струм крізь дошку?.. О шостій, Ватсоне, ми продовжимо розмову.

Але нашій розмові судилось поновитися задовго до цієї години, та ще й за обставин, які приголомшили мене не менше за той стрибок до дверей. Я кілька хвилин стояв і дивився на мовчазного Холмса в ліжку. Його обличчя було майже накрито ковдрою: здавалося, що він заснув. Не в змозі спокійно сидіти й читати, я став потихеньку ходити кімнатою, розглядаючи портрети відомих злочинців, розвішані по всіх стінах. Отак походжаючи туди-сюди, я нарешті дійшов до каміна. На полиці лежали люльки, кисети з тютюном, шприци, кишенькові ножі, револьверні патрони та інші дрібниці. Серед них була маленька чорно-біла скринька з слонової кістки, в якої зсувалося вічко. Скринька була дуже гарна, і я вже простяг до неї руку, щоб розгледіти її краще... Аж тут Холмс скрикнув так пронизливо, що його, мабуть, почули аж по той бік вулиці. З жаху я весь похолов, волосся на моїй голові заворушилось від цього страхітливого крику. Обернувшись, я побачив спотворене Холмсове обличчя з навіженими очима. Я закам’янів зі скринькою в руці.

— Поставте на місце! На місце, негайно, Ватсоне! Негайно, я сказав! — Він полегшено зітхнув і знов упав на подушки, коли я поклав скриньку на полицю. — Я не переношу, Ватсоне, коли чіпають мої речі. Адже ви це знаєте. Та ще увесь час ходите туди-сюди. Ви — лікар, а така ваша поведінка здатна довести пацієнта до божевілля. Сядьте, друже, і дайте мені спокій!