Шляхи свободи. Відстрочення

Друкар відштовхнув свої карти.

— Більше не граю: я забагато програю.

— Маєш рацію, — сказав слюсар. — Крім того, дуже трясе.

Адвокат згорнув носовичок і поклав до кишені. То був здоровецький опасистий чолов'яга з блідою шкірою, марним жаб'ячим видом, широкими щелепами і вузьким черепом. Ті троє казали йому «ви», тому що він був освічений і мав звання сержанта. А він їм тикав. Він кинув недоброзичливий погляд на Матьє і, заточуючись, підвівся.

— Хильну я трохи.

— О, це гарна думка!

Слюсар і друкар дістали зі своїх сидорів по плящині; слюсар ковтнув просто з шийки і простягнув пляшку скрипалеві.

— Хочеш хильнути?

— Ні, не зараз.

— Та ти не уявляєш собі, як це добре!

Вони замовкли, зморившись од спеки. Слюсар надув щоки і тихенько зітхнув, адвокат запалив «Хай лайф». Матьє думав собі: «Вони не люблять мене, гадають, я гордовитий». Однак він відчував, що його вабить до них, навіть до тих сплюхів, навіть до адвоката: вони позіхали, спали, грали в карти, хитавиця гойдала туди-сюди їхні порожні голови, але в них була доля, як у королів, як у мерців. Гнітюча доля, котра змішувалася зі спекою, втомою і дзижчанням мух: вагон, закритий мов лазня, забарикадований сонцем, швидкістю, погойдуючись, мчав їх до однакової пригоди. Світляна стяга облямовувала шарлатове вухо друкаря; крильце того вуха скидалося на криваву суницю. «Отакими й воюють», — подумав Матьє. Досі війна уявлялася йому переплетінням понівеченої сталі, потрощених балок, чавуну й каміння. Тепер у промінні сонця тремтіла кров, руде сяєво залляло вагон; війна буде кривавим приділенням, її вестимуть кривлею цих шести чоловіків, кров'ю, яка стояла в крильцях їхніх вух, кров'ю, котра голубими жилками бігла під їхньою шкірою, кров'ю їхніх вуст. Їх розтрощать, мов барила, все гайно вивалиться назовні; порскі тельбухи слюсаря, які бурчали і часом глухо пукали, будуть валятися в пилюзі, трагічні, мов тельбухи коняки, якій розпанахали черево на арені.

— Гаразд, піду розім'яти ноги, — немовби сам до себе сказав друкар.

Матьє глянув, як він підводиться і йде в коридор: ця фраза вже була історичною. Її неголосно промовив мертвяк, одної літньої днини, ще як був живий. Мертвяк або, що те ж саме, той, хто вижив. Мертвяки — вже мертвяки. Ось чому мені немає чого їм сказати. Він дивився на них у якомусь запамороченні, йому хотілося теж бути у їхній великій історичній пригоді, та його відлучили від неї. Він скнів у їхній спекоті, він спливатиме кривлею на тих самих шляхах, і все ж таки він був не з ними, він був лише блідим і вічним відблиском: у нього не було приділення.