Шляхи свободи. Відстрочення

— Сядь-но, — сказав Жак. — Зараз виступатиме Даладьє.

Вона обернулася до нього: він не виспався; він сидів у шкіряному фотелі, в нього був дитячий вираз, який завжди з'являвся на його лиці, коли він боявся. Вон присіла на підлокітнику. Всі дні будуть однакові. Всі дні. Вона глянула надвір і подумала: «Він мав рацію, море змінилося».

— Що він казатиме?

Жак стенув плечима.

— Скаже нам, що оголошується війна.

Її легенько струснуло, проте не так, як раніше. П'ятнадцять ночей. Цілий тривожних п'ятнадцять ночей вона благала порожнечу; вона все віддала б, свій дім, своє здоров'я, десять років свого життя, аби лиш врятувати мир. Але нехай вона вибухне! тепер нехай вона вибухне, ця війна! Нехай урешті щось станеться: нехай задзвонить дзвоник на обід, нехай блискавка вдарить у море, нехай понурий голос зненацька сповістить: німці увійшли в Чехословаччину. Муха. Муха, яка втопилася в кухлику; її втопив цей спокійний катастрофічний полудень; вона дивилася на рідку чоловікову чуприну й не дуже добре розуміла, навіщо потрібно прикладати зусилля задля того, щоб убезпечити людей від смерти і будинки від руйнування. Жак поставив свою шклянку на столик. Він сумовито сказав:

— Кінець.

— Кінець чого?

— Всього. Вже навіть не знаю, чого бажати, перемоги чи поразки.

— А! — мляво сказала вона.

— Якщо нас розіб'ють, то понімечать; але присягаюся тобі, що німці зуміють навести лад. Комуністам, жидам і масонам залишиться тільки валізи пакувати. Якщо ж ми переможемо, то побільшовичимося, це буде перемога «Фронту мерзотників», анархії, а то й щось гірше… Ох, — жалісним голосом сказав він, — не треба було її оголошувати, цю війну, не треба було!

Вона не дуже дослухалася до того, що він казав. Вона подумала: «Він боїться, він злий, він самотній». Вона схилилася до нього і погладила по голові. «Сердешний мій Жаку».

— Сердешний мій Борисе.

Вона всміхалася йому, в неї був дуже поштивий вигляд, Бориса гризли докори сумління, треба ж усе-таки їй сказати.

— Це так по-дурному, — провадила Лола, — я знервована, хочу дізнатися, що ж він скаже нам, але, розумієш, ти ж не відразу їдеш.

Борис глянув на свої ноги і почав насвистувати. Краще було вдавати, ніби нічого не чуєш, а то вона звинуватить його ще й у лицемірстві. Щохвилини це ставало дедалі важчим. Вона скривиться мов середа на п'ятницю, скаже йому: «Ти зробив це! Ти зробив це і навіть словом не обмовився мені?» Ото вже ж улип, подумалося йому.

— Принесіть мені мартіні, — сказала Лола. — А ти що будеш?

— Те саме.

Він знову почав насвистувати. Після звернення Даладьє, може, й буде нагода: вона дізнається, що оголосили війну, це її все ж таки трохи ошелешить; тоді Борис додасть жару, скаже: «Я завербувався!» й не дасть їй отямитися. Бувають випадки, коли надлишок горя викликає несподівані реакції: наприклад, регіт; буде потішно, якщо вона почне реготатися. Все-таки мені буде трохи досадно, безпристрасно подумалося йому. Всі мешканці готелю зібралися у передпокої, навіть двоє кюре. Вони порозсідалися у кріслах і прибрали вдоволеного вигляду, бо відчували, що за ними спостерігають, та їм було незатишно, й Борис помітив, що чимало з них потай зиркають на годинника. Гаразд! Гаразд! Вам треба чекати ще з півгодини. Борис був невдоволенний, він не любив Даладьє, і йому було гидко думати, що в усій Франції сотні тисяч пар, численні подружжя і кюре ладні були як ту манну небесну сприймати слова цього типа, який сплюндрував Народний фронт. «Це надто вже додало йому ваги», — подумав Борис. І, обернувшись до радіоприймача, демонстративно позіхнув.