Київська Русь

А.Д. Гольдберг у пошуках передісторії ідеї “Москва — третій Рим” звернувся до давньоруської суспільної думки про “богообраність” Русі. Ідея ця почала формуватися вже після прийняття християнства, але служила насамперед лише для протиставлення православної Русі степовим сусідам, а в наступні віки — монголо-татарським завойовникам, і тільки в середині XV ст. ідея про особливе призначення “обраної Богом” Руської землі наповнилася новим змістом[601].

Звичайно, події другої половини XV ст., у тому числі встановлення автокефалії московської митрополії (1448), оволодіння турками Константинополем (1453), шлюб Івана III з Софією Палеолог, створили у православному світі нову політичну ситуацію. Очевидно, вона була на руку римському престолу і деяким західним державам, які намагались використати доктрину “Москва — третій Рим” у своїх інтересах. Проте в основі своїй вона була ідеєю національною, яка мала глибокі історичні корені. Москва лише надала київській православно-державній ідеї завершального розвитку.

В історичній літературі серед розмаїття думок з приводу русько-візантійських відносин IX — XIII ст. чітко визначилась теза про постійне і тривале протиборство двох держав. Зумовлювалося воно начебто необхідністю захистити державно-політичний суверенітет молодої східнослов’янської держави від постійних зазіхань греків. Особливе місце в претензіях імперії позбавити Київську державу національної незалежності відводилось нібито впровадженню візантійського християнства. Під цим кутом зору аналізується давньоруська суспільна думка, обґрунтовується висновок про її антивізантійську спрямованість[602].

Думається, що це досить спрощене розуміння суті взаємовідносин Київської Русі і Візантії, а разом з тим і їх відображення у давньоруській історіографії: ідейно-політичне суперництво Києва з Константинополем ми приймаємо за протиборство на ґрунті відстоювання національної незалежності, а наявність відповідних сюжетів у літописній і літературній традиції пояснюємо антивізантійськими настроями на Русі.

М.А. Алпатов вважав, що спонукальними мотивами походів київських князів на Царгород було прагнення до незалежності Київської Русі. Навіть благочестиві ченці-літописці начебто із цих міркувань хвалили кожний похід на Константинополь, кожний договір, який захищав Русь, кожного князя, який здійснював ці походи[603].

Насправді загрози національній незалежності Русі з боку Візантії практично не існувало. Величезна відстань між світовою імперією і східноєвропейськими землями практично усувала застосування Візантією військової сили проти Русі. Історія цього й не знає. Навпаки, Київська Русь здійснювала напади на імперію, які також не могли привести до підкорення Візантії. Невдачі військових експедицій Святослава Ігоровича показали це з усією очевидністю. Та й не такі цілі переслідувались. Київські князі намагалися нав’язати Візантії своє рівноправне партнерство як у галузі економічній, так і політичній. Не могла Візантія серйозно розраховувати на політичний сюзеренітет над Київською Руссю і за допомогою християнства. Кілька візантійських церковних ієрархів на всю величезну східнослов’янську країну не мали жодної можливості забезпечити реалізацію імперських амбіцій візантійського двору. Цьому перешкоджало і те, що давньоруська православна церква з самого початку будувалась як національна, на користь чого свідчило церковнослов’янське богослужіння і слов’янський обряд.