Останній пророк

Такі печери знав Єгоханан з Геброна. Уживали їх найчастіше вівчарі, але жили в них і міські нуждарі, часто люди без роду і племени. Часто й він із хлопцями грався на схованку в їхніх темних отворах. Сутінок і прохолода, запах диму від розжевреного багаття, просте ложе з сухого пальмового листя і трави з овечою шкурою зверху — от і все, що побачив Єгоханан в Озієвій печері. Але миром і спокоєм відпочинку повіяло на Єгоханана від цієї вбогости й захотілося мовчки притулитися до цих задимлених стін і мовчанкою облегшити душу. Ніколи не входив він ані до Йосифового дому, ані до домів заможних фарисеїв із таким почуттям душевної легкости, як до Озієвої печери. Це був його дім!

— Отак я живу, Єгоханане! За те, що стережу поля й доглядаю винниці, дають мені з села трохи того всього, що я потребую. Потребую ж, як бачиш, небагато. Колись і я був у тім місті. Сидів серед тих, що й ти, слухав тих самих учителів і законників, що й ти. Вчився від них відціджувати муху й ковтати верблюда. Між тими гаонами, книжниками, хаберимами і храмовими міняйлами! Але скажи, хіба ж не кращий цей храм, що його створив Господь, од храму рук людських?

Озій розмахнувся рукою на краєвид, і Єгоханан з тихим спокоєм позирав на суботню благодать тихих піль зі смоківницями на межах, зелених левад і сірої купи сільця в долині. Справді, після довгого, ах, якого довгого, шерегу днів, заповнених храмом і Єрусалимом, було нараз так легко серед цієї простоти. Наче знову вертався до Геброна, його горбів, левад, піль і садків, дитячої безтурботности й материнської ласкавости. Що робить матір тепер? Кілька черепочків з короткими привітами, нашкрябаними трясливою Самлаєвою рукою, дістав був від неї за ввесь час. Кілька паляниць, від яких так солодко, аж до болю щемливо, запахло було пахощами рідної хати. Нашкрябав і він їй колись пару привітів і передав принагідними прочанами. Казали йому, що мати здорова, але застара вже для подорожі до Єрусалима. І було це все!.. Такою далекою, майже недійсною здавалася мати тепер Єгохананові. Наче від того часу, як розлучилися тоді на перехресті, пройшли не роки, а віки. Чи зрозуміла б вона ту боротьбу, від якої вмлівав його дух? Що подумала б, якби знала все, що сталося з ним за цей час? А може й краще для неї, що не знає нічого! Бо якби знала, що таке той храм, якому офірувала свою дитину, то чи не вмерла б від самого лише болю? Ах, що то було б, якби ввесь нарід знав, що з себе уявляє Єрусалим! Усі ті, що керують народним життям, із нього живуть і жирують!..