Життєпис Білого Ворона [uk]

Скрипаля Ольг відправив до Ігворри. На службу до князя Чорногорського… Так, князя… Не стало Конвалії… Бідна квітка, спалена судьбою… Син примирився з нею… Ольг говорив, що Вогнедан полюбив матір, наче наново… Ніби хотів і їй, і собі відшкодувати сім загублених літ… Нехай вона зустріне Воїна у гаю дубовім… І буде, нарешті, щасливою…

З моанськими злодійчуками я накладав ще зо два роки… Скільки разів за ці літа я згадував Сіллон… Срібних дивних, просто дивних, та любих своїх ельберійців… Ой, з якою ж то гиддю доводилося мати справу… Ольг тримав мене тут, бо йому потрібні були папери, папери і ще раз папери… Такі, що порочили чимось шляхтичів з Намісницької Ради… І я ті папери добував… Але почувався так, що ще трохи — і здичавію геть на оцій службі… У мене з’явилися жінки відомо якого штибу… Шлюхи, або просто бандитські підстилки… Пані Миляну я згадував просто з замилуванням… Не говорячи уже про Чайку з любого серцю Сіллону.

Шрежіна я теж знайшов… Паскуда подався працювати — куди б ви думали? Правильно, до в’язниці, що у Цитаделі… Писарем… Часом, за сумісництвом — і катом… Про те, що князем був — не оповідав нікому, видно Ольг налякав тоді його добряче… Я не сумнівався, що у Ольга є на нього щось таке, про що паскуда постійно пам’ятає…. А потрапив він на тепле місце завдяки протекції пана князя Ріфіна, якому колись служив. Убивати гниду наказу не було, то ж я поглядав в його бік — і тільки.

Настало свято Повноліття Імператора… На це свято мусила з’їхатися уся знать Імперії… Приїхав і Вогнедан з Князем Ведангським… Тоді якраз я вперше побачив Мечислава… Я стояв у натовпі роззяв, котрі гапилися на карети шляхти… Ось і карета з гербом Чорногори — білий пард на блакитному тлі… Першим з’явився Вогнедан… О, він змужнів, колишній хлопчик з обпаленим чолом… Стрункий, граційний дивний… Не дуже високий, зросту трохи нижчого за середній… Волосся кольору крила ворона, укладене в тугий джгут коси… Сліпучо-біла одежа… Ще носить жалобу? А за ним з карети ковзнула чорна тінь… Мечислав був весь у чорному. Чорний оксамит, що його так любили Веданги… Від Драконів він успадкував волосся, чорне до синяви, як і у його брата у перших… Лице темносмагляве, чисто кедазького типу… Приплюснутий ніс, стиснутий тонкогубий рот… Якби він мав ще булькаті очиці і низьке чоло, то це було б просто собі негарне лице страгійця… Але лице Веданга наче зліпили з двох ріжних половин… Високе горде чоло ельфа… І видовжені очі Драконів, нетутешньої вроди… Все це разом мало в собі щось несамовите… Моанські бабусі, побачивши цього шляхтича, починали значити себе трикутником і бурмотіти молитви.