![Життєпис Білого Ворона [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Життєпис Білого Ворона [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #2
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Життєпис Білого Ворона [uk]». Краткое содержание книги:
«Життєпис Білого Ворона» оповідає про юнака на ім’я Білозір, який вважав, що має рідних, батька, власну оселю. А виявилося, що він круглий сирота, нащадок ворожого цій землі народу, а ті, що прихистили його, навіть не є людьми. Та, помандрувавши по світу, Білозір знову повертається в родину дивних, яка виростила його. Колишній наївний хлопець став дорослим шукачем пригод на прізвисько Білий Ворон, часом безжальним, часом жорстоким. Та в його серці непохитною зосталася вірність названому батькові, котрий виявився ватажком повстанців, і землі, яка дала можливість Ворону звити гніздо…
Я довго сидів мовчки, перетравлюючи оповідь… Оце тобі голос! То все це штучне… Штучне… Вірність… Вірність — кому? Володарям з чужого світу? То може у байках ігворрського панотця була якась доля істини? Воля… Яка може бути воля, коли тебе…націлили на неї… Як ловчого птаха… А вони гинуть, юні ельберійці… Не за те, що вибрали самі, а за те, що влили їм у кров прибульці… Чи як там вони змінювали.. Операції на мізках робили, як Вербена? Чи ще якось… А звідки тоді беруться чорри… І дженджики… І чому зрадив князь Лемпарт? Тому, що був напівкровним? Ох, батьку, даремне ви це мені розповіли…
— Чорри, — сказав Ольг сумно, наче почувши мої думки, — це побічний продукт… Якщо ельберієць стає паскудою, то ламається він страшно… Страшніше, ніж просто собі перекинчик… Звірюкою стає… Ти за Вогнедана недаремне боявся — він-то найжахливіше змінитися міг… Але нині — все минуло. А те, що я тобі розповів, прийми, синку, як належне. І не питай більше ніколи у Ольга Лелега, чому він не милується ясминовим садком а більш як двадцять літ вином торгує. Ельберійці не можуть жити в полоні… Важко їм… Важче ніж астеонцям, моозцям, срегійцям, кедагам… Скільки там ще народів пожерла Моана? Більшість — пристосувалась… Але, якщо ельберієць…пристосується — то тільки як чорра… Майже завжди… Навіть дженджики наші гидкіші за таке ж моозьке, або астеонське паньство, котре свій люд продало Моані за пільги та привілеї… Та ти ж синку і сам, звільни я тебе зі служби, між звичайними людьми жити вже не зможеш… Це — без усякого штучного змінення. Просто ріжницю… дуже видно.
Ніч я провів без сну… То Богу дякував, що я — то не змінений. Звичайний собі шукач пригод… Захочу — покину Ольга і завіюсь десь до біса… І хай тільки спробує перешкодити… То лізли до голови лоянські жахи… Князь Лянь…Забиті селяни… Озвіріла, інакше не скажеш, знать… То Моану згадував з її брудними вуличками і величною Цитаделлю… Злидарів у виразках біля мейдистських храмів… Виразки у більшості штучні, бо ліньки працювати… Ювеліра згадав, що вікна винаймав для тих, хто мав милуватися чужою смертю… Ельберієць такого б не зробив, навіть з голоду помираючи, а пан ремісник не бідував… Каторжан згадав, що плювали в бік своїх визволителів…Згадав, як не міг пристосуватися до життя в Моані… Яким чудовим мені видався Сіллон-Сінд… А Яснозір Буревіст зі своєю «Мореною»… Команда-то його сприйняла як належне його наказ геройськи загинути… Вони й не подумали навіть, що можна купити собі життя за життя двох срібних, котрі ними командували… І однієї «тіні», котра знала забагато… Згадав, як Ольг якось оповідав про повстання у Моозі… Селянське повстання людей, яких уже теж довели до краю… На гребені цієї хвилі сплив і ватажок… Дрібний шляхтич, колишній військовий…Ой, як же його звали… Адіран… Адіран Логан… І ось, коли селянське військо, опісля кількох перемог, було загнане таки у безвихідь, найближчі соратники оцього Адірана видали його моанцям…. Зв’язаним і безпомічним… Потім бідолаху ще спалили живцем у Моані при великому збіговиську роззяв. Скільки я читав про борню ельберійців, а подібного не писали про них навіть вороги… Знову згадався Воїн з його людьми, котрі не залишили свого князя… Ні, таке траплялося і в інших краях, і без усякого змінення, але все ж таки… Вірність… Дивні змусили людей бути вірними собі... Але ж нині — майже не лишилось дивних в Ельбері… Сотник Крук, хіба він вірний дивним? Він — ельберієць, і Ольг — ельберієць… Срібні, звісно, трохи інакші, але теж вважають себе ельберійцями… Як ото князь Непобор…
Зранку я вийшов до Ольга, котрий переглядав папери Торгового Дому. Поруч лежав пакунок, який я йому привіз. Порожній… Мабуть, там було щось таке, що треба тримати у пам’яті…В коминку горів вогонь… Батько схилився над столом з пером у руці… Він чомусь посміхався… Яким-то спогадам… Нащадок еллів з-під Зорі Сіллон…
— Тату, — мовив я, — що мені робити далі? Наказуйте…
Ольг поклав перо і підвівся. Все з тим же усміхом.
— Я знав, — мовив, — що ти переживеш це, Ольжичу. Ти у мене нині й сам…майже дивний…