Полтава
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #4
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Полтава». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У повicтi хронологiчно продовжено оповiдь про життя i дiяння славетного гетьмана часiв Полтавської битви — до i пiсля її завершення.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Від чого ж тії недуги беруться? — питався гетьман. Орлик вказував на гнилу воду в Псьолі. Трупи у воді гниють, сотні стерв валяються на леду. Вода смердить, люди анижем її заправляють, не помагає. Ще яка чума прийде. Гетьман брови хмурив:
— А ранені?
— Шведські хірурги помагають нашим. Відрубують ноги й відпиловують руки, ходять червоні, як різники.
— Так ї в Ромнах було, — завважив гетьман.
У Гадячі ще гірше, ніж у Ромнах. Люди божеволіють з болю. Божевільні по городі снуються і проповідують про прихід антихриста, про кінець світу і про Страшний Суд. Не оден хоробрий козак, що вславився у боях, лазить тепер рачки, як дитина.
Гетьман дав рукою знак, що досить.
Він був хоробрий у бою, але в час миру не міг навіть дивитися на кров.
— А народ?
— Народ, як все і скрізь. Робить, що мусить. Де його присилують москалі, там він з ними тримає, а де ми, там з нами. Що йому другого поміж двома потугами робити? Зловлять москалі такого, що з вашою милостею тримав, карають, зловимо ми, що за царем пішов, теж по голові не погладимо. Безоружному народові найгірше; з ним таке творять, буцімто в нього навіть душі немає.
— Так, так. Горе недержавному народові! Щолиш у своїй власній державі він свою власну волю мати може. Того я і хотів... Та мене не розуміють... Може, зрозуміють колись.
XXII
Мотря, її сестра Ганна Обидовська і гетьманів сестринець Войнаровський на замку зустрілися. Мотрин муж, Іван Чуйкевич, все поза хатою бував. То біля гетьмана, то на роз'їздах, то з власної волі по канцеляріях, шпиталях та магазинах волочився. "Того, де не посій, там він і уродиться, — казали про Чуйкевича козаки. — Змарнів, ніби сім днів не їв, а товчеться, як навіжений". Чуйкевич, так само, як і Мотря, про ніщо другого не думав, лиш про теперішню велику потребу. Всю енергію вкладав у діло, будучність для його не існувала, треба було перетривати теперішню важку хвилину, а там — що там! Про себе не дбав. Хіба Мотрею журився, бо вона на себе не зважала, недосипляла і недоїдала, в очах чезла. Як тії четверо на хвилину зійшлися, то були ніби созвучний акорд. Чотири душі, як чотири тони в мінорному акорді.
— Король на Веприк лаштується і гетьмана взиває, — говорив Войнаровський.
— І на Веприк підемо, і скрізь. — відповідала Мотря.
— У Веприку наші з москалями засіли. Багато крові поллється, — журилася Ганна Обидовська.
— Може б, перемовити наших. Може би, до них кого післать?
Войнаровський жалісно подивився на неї. Відчував її м'яке серце і її охоту втішатися життям, і біль, що життя таке невтішне.
— Гарно! — поверталася до неї Мотря. — Пора б тобі змінити свою вдачу. Світ твердий, м'якосердного роздавить.
Ганна перестрашеними очима гляділа на сестру.
— Коли б ти зо мною в лазарети ходила, — казала дальше Мотря, — то, може, стала би не тою. Там ти й побачила б, що воно таке життя.
Ганна паленіла, почуваючи свою слабосилість.
— Бог мені свідком, Мотренько, що не можу. Ти ж бачила, що сталося зі мною.
— Треба побороти себе. Мусимо зробитися сильними.
— А Христовий закон?
— Христос терпів, заки воскрес во славі. І перші християни страдали, заки християнство поширилося в світі. В їх терпінню була велика сила, більша, ніж у ворожій побіді.
— Більша, але сумна, а в побідників радість. Я люблю радість, а боюся смутку.
— Радість зі смутку виростає. І смуток великою силою буває, він нас за серце бере, не дає в маленькій радості маліти.
Чуйкевич дивився на Мотрю, як на ікону.
Молився очима до неї.
Всі четверо ніби забули про землю, буцім тіло не мало вже ніякої сили над ними.
Думкою були одержимі. Думкою про велике діло, яке збувалося ціною великих терпінь.
Свої терпіння, свої жертви з найкращих днів життя вважали непомірне малими, якщо їх рівняти до народних жертв.
XXIII
Саме тоді, як Войнаровський минав церковну огорожу, почув за собою голос:
— Андрію, пане Андрію!
Озирнувся і побачив Обидовську.
— Звідкіля це так рано, Анночко? — спитав.
— З церкви, — відповіла. Очі її сіяли розмоленим блиском, і на цілому обличчі розлилося те благе тихомир'я, яке людині дає свідомість, що вона поєдналася з Богом.
— Побожниця, — промовив Войнаровський, цілуючи руку Ганни.
— А так, щоби ти знав. Ходила помолитися за вас, грішників нерозкаяних.