Полтава
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #4
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Полтава». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У повicтi хронологiчно продовжено оповiдь про життя i дiяння славетного гетьмана часiв Полтавської битви — до i пiсля її завершення.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Але ж бо у вас мороз! — говорив, вітаючи гетьмана.
— Козацький! — відповів, притакуючи, гетьман.
— Дійсно, багато дечого у вас на велику міру, край, урожайність землі, літом спека, а зимою мороз. Сподіюсь, що й народ виросте тут до великих діл спосібний.
Гетьман усміхнувся гірко.
— Коли б не надія, що так, то чи хотілося б мені двигати на своїх старечих плечах такий тягар, як нині?
— Треба, треба! — повторяв король, доторкаючись пальцями відмороженого обличчя. — Для будучності живемо, для майбутнього, бо теперішність нецікава, правда, що нецікава?
Гетьман глянув на короля і в його мутних очах вичитав підтвердження цих слів.
Цей чоловік скучав нині, а цікавився завтром, тільки завтром. Для нього не існувало carpe diem [103], він не хіснувався життям, не пив з його солодкої чаші, цей володар був рабом невідомого.
І гетьманові жаль зробилося його. Оба одною ідеєю жили — народ свій зробити великим. Гетьман двадцять, а король десять літ життя посвятив тій божевільній, якщо не божеській ідеї. Але ж гетьман жив, гетьман у чарівну криницю життя спускався на саме дно, збагнув його тайни, чув, як ридає розпука і як регочеться щастя. А цей???
Оба не знатимуть одного, тихомир'я, суботнішнього передвечір'я, коли скінчиться робота в полі і в хаті, — закочені вози й плуги, підметене подвір'я і ти на воротах стоїш, слухаючи, як дзвонять у монастирській церкві вечірні дзвони і як від лісів, живицею і цвітами пахучих, як від хвилястих нив і сонних водних плес тихо наближається ніч, наче велика чорна квітка з загадочно блискучими очима.
Ні, вони того не знатимуть ніколи. Невідома сила вижбурляла їх з лона вічності, гнала, батожила, перла з силою скитійського вітру і з розгоном тієї стихійної потуги, що ледняками з півночі на полуднє пре, і оба вони заспокояться щолиш у могилі...
Мовчки стиснули собі долоні.
Нараз король:
— Правда, ваша світлосте, що нема такої твердині, якої б не можна було здобути.
Гетьман надумувався хвилину.
— Є, — сказав рішучим голосом. — Твердиня, у якій засіла ідея.
— Твердиня, у якій засіла ідея, — повторив король. — Ваша правда. Вона нездобутна. Але вона може розсадити мури, й рознести, й на шматки порозривати тих, що її облягають. І розірве... Тільки це мусить бути велика, дуже велика ідея. — Очі його робилися подібними до північної, білої ночі, в яку заснути годі.
"Його душа безсонницею страдає", — погадав собі гетьман, а король котив слово за словом, як криги леду з ледняків у пропасть.
— Боюся, щоб ідеї наші не були більші наших сил. — Нараз, ніби сам перестрашився того, що сказав, спитав голосом молодечим: — Цар має сестру, правда? Подумайте, ну, подумайте собі: які божевільні гадки родяться у вузьких людських умах, її хочуть сватати за мене. — І не дожидаючи, що на це відповість гетьман, кинув йому друге питання:
— Ви вчора дерлися з москалями. Eine nette Emotion [104], що? — І знову, не даючи прийти гетьманові до слова, кинув третє питання: — Багато людей замерзло нинішньої ночі?
— Багато, — відповів одним словом гетьман, піднявся з місця і став шептати молитву за усопших. Король шепотом говорив псалом покаяння.
Вертаючи до свого двора, гетьман мимохіть порівнював свою нинішню розмову з королем Карлом з колишньою балачкою з царем Петром.
Оба жбурляли питаннями, як каменюками, і, не дожидаючи відповіді, задавали нові, без зв'язку, без тих логічних переходів, до яких ми так привикли. З довгого ланца мечем відтинали поодинокі звена, а решту кидали, як щось зайве, скучне.
Хоч так далекі, все-таки в дечому схожі з собою — несамовиті.
В Русанівці довелось гетьманові і королеві простояти цілих три доби, щоб люди й коні відпочили трохи.
Та гіркий цей спочинок! Кругом оден біль, оден великий лазарет. Хірурги день і ніч увихалися по таборах, відпиловуючи відморожені пальці, руки й ноги. Верески й зойки такі, що птах на хату не сів би. Одна втома замикала людям повіки. Шведи й козаки були так утомлені, що не спали би хіба тоді, коли би їх самих пилувати.
Мотря не прижмурила очей. Як з криги леду викута, снувалася по лазаретах, помагала хірургам, перев'язувала рани, кормила й напувала хорих. Обидовська пробувала те саме робити. Але її обімлілою принесли до хати.
— Пощо того, Ганнусю? — говорив її Войнаровський.
— Хотіла робити те, що Мотря.
— Мотря одержима, ти знаєш. Мотрі — людини нема. Це не вона, це її постанова, а ти, Ганнусе, ти ще з життям рахунків не позводила, ти все ще поранкова зірниця.
— Боюся, чи нам вечірових не треба. Ідемо в ніч.