Звіяні Вітром (том 1)
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Звіяні Вітром (том 1)». Краткое содержание книги:
Головне в романі - тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
- Бідний дідусь! Одна добра злива, і його звалить з ніг. У нього такий ішіас…
У другому ряду марширував дядечко Генрі Гамільтон, піднявши комір довгого чорного плаща,- за поясом у нього були два пістолети з часів мексиканської війни, а в руці невеличкий саквояж. Обік нього йшов його чорний служник майже такого самого віку, що й господар,- він ніс розгорнуту над ними обома парасольку. Плече в плече з літніми чоловіками йшли молоді хлопці - віком десь так по шістнадцять років, не більше. Чимало було тут таких, що повтікали зі школи, щоб пристати до війська, де-не-де видніли групки у формах курсантів військових училищ: чорні півнячі пір’їни на маленьких сірих кашкетах обвисли під дощем, білі полотняні перев’язи на грудях наскрізь промокли. Серед них був і Філ Мід у хвацько збитому набакир капелюсі - він гордовито ступав з шаблею загиблого брата й двома кавалерійськими пістолетами за поясом. Місіс Мід спромоглася навіть усміхнутись до нього й помахати рукою, але коли він пройшов, на хвильку припала знеможена до плеча Скарлет.
Багато хто був зовсім без зброї, бо в Конфедерації бракувало для них і гвинтівок, і амуніції. Вони сподівалися на те, що озброяться коштом забитих чи полонених янкі. У багатьох стримів за халявою мисливський ніж або ж були в руках довгі важкі жердини з залізним вістрям, знані під назвою “списи Джо Брауна”. Декотрі щасливці мали на плечах старовинні крем’яні рушниці, а на поясі ріжок з порохом.
Джонстон за час відступу втратив близько десяти тисяч чоловік і потребував десятитисячного підкріплення. Скарлет вражено подумала: “І оце таку він дістає підмогу!”
Коли почала з гуркотом проїздити артилерія, забризкуючи багнюкою глядачів на хідниках, Скарлет помітила молодого негра верхи на мулі поруч з гарматою. Приглянувшись до його шкіри кольору сідла, до поважного виразу в нього на обличчі, вона скрикнула:
- Це ж Моз! Той, що був з Ешлі! Чого він тут? - Скарлет пробилася на край хідника й гукнула: - Мозе! Стій-но!
Парубійко побачив її, натягнув повід, всміхнувся врадувано і хотів уже скочити на землю. Але промоклий до кісток сержант, що їхав за ним, закричав:
- Не рипайсь, хлопче, як не хоч на кострище! Нам треба швидше дістатись у гори.
Моз у непевності перевів погляд з сержанта на Скарлет, і та кинулась до нього через багнюку попід самими колесами гармат і схопилася за стремено.
- Тільки на хвильку, сержанте! Не злазь, Мозе. Але що ти тут робиш?
- Знов іду на війну, міс Скарлет. Сей раз укупі зі старим місте’ Джоном замість місте’ Ешлі.
- З містером Вілксом? - Скарлет сторопіла. Батькові Ешлі було під сімдесят.- А де ж він сам?
- Ззаду, де остання гармата, міс Скарлет. Отам ззаду.
- Я перепрошую, леді. Рушай, хлопче!
Скарлет хвилину стояла без руху по кісточки в багнюці, повз неї сунули гармати. “Та ні ж! - думала вона.- Цього не може бути. Він застарий. І так само проти війни, як і Ешлі!” Вона відступила на узбіччя і стала пильно придивлятись до облич тих, хто проїздив дорогою. Нарешті, коли серед хлюпоту багнюки й грюкоту з’явилась остання гармата, вона побачила його випростану щупляву постать з мокрим сивим волоссям, .що спадало аж до шиї,- він невимушено сидів верхи на малій каштануватій кобилі, яка так граціозно ступала між калюж, немов леді в атласній сукні. Та це ж Неллі! Неллі - кобила місіс Тарлтон! Найбільша улюблениця своєї господині!
Помітивши Скарлет серед багнюки, містер Вілкс засяяв радісною усмішкою, зупинив коня, скочив на землю й підійшов до неї.